Зміст

3

Зміст

Україна – поступ

Кононенко П. П., Кононенко Т. П. Україна…………………………….7

Українознавство: теорія, методологія, практика

Фігурний Ю. С., Ярошинський О. Б. Науковий доробок професора П.П. Кононенка на ниві українознавства (2000–2006 рр.)………………………………………………………….36

Калакура Я. С. Історичний антропологізм як методологічний принцип українознавства………………………………………………52

Печеранський І. П. До питання про методологію українознавчих досліджень……………………………………………………………....61

Україна – держава

Дробноход М. І. Нові – старі проблеми українського державотворення………………………………………………………..67

Токар Л. К. Українознавство і побудова національної держави в Україні…………………………………………………………………80

Україна – суспільство

Степико М. Т. Консолідація українського суспільства: феномен та чинники……………………………………………………………..102

Україна – освіта

Сазоненко Г. С. Проблеми та перспективи ліцейної освіти в Україні………………………………………………………………..111

Кухаренко В. М., Сиротенко Н. Г. Вплив дистанційної форми навчання на культуру особистості…………………………………...119

Істоміна Н. М. Проблеми національного виховання у навчально- виховному процесі загальноосвітніх навчальних закладів…………131

Мартинюк А. Г. Українознавче просвітництво як ідеологія і практика………………………………………………………………..139

Збірник наукових праць НДІУ, том ХІ

4

Україна – мова

Філіпчук Г. Г. Мовна освітня політика – проблема України…………177 Єрмоленко С. Я. Мовна картина неба в народній загадці…………….181 Погрібний А. Г. Значення діяльності І. Франка в утвердженні

української мови в Україні (ретроспекція і сучасність)…………….187 Чередниченко О. І. Український медіадискурс: проблема

іншомовних впливів…………………………………………………...193 Пономаренко А. Ю. Роль демінутивних та аугментативних

компонентів у формуванні фразеологічного значення……………..198 Краснодемська І. Й. Внесок учених української діаспори в

становлення та розвиток українського мовознавства (ХХ ст.)…………………………………………………………………204

Склярова О. М. Мовне законодавство в Україні та європейських державах колишнього СРСР (порівняльний аспект)………………..222

Україна – художня словесність, література

Козлов А. В. Духовність драматургії і театру…………………………..231 Погребенник В. Ф. Десакралізація ідеологеми „Золотого вересня”

1939 р. у “Діалогах із сов’єтами” Станіслава Вінценза……………..235

Україна – культура, матеріальна і духовна

Ятченко В. Ф. Світоглядний вимір традиційної духовної культури українського Полісся………………………………………………….246

Чешков О. А., Сніжко В. В. Інноваційна роль пісенного доробку українського народу у сучасному націєтворчому процесі………….253

Галько О. Ю. Числова семантика українських весільних обрядів……259 Карпенко С. Д. Образ трікстера в українських народних

анімалістичних казках………………………………………………...272 Шкрібляк П. В., Зеленчук І. М., Зеленчук Я. І. Верховинщина як

центральний район Гуцульщини……………………………………..279

Україна – історія

Баран В. Д. Археологічні матеріали як джерело реконструкції давньої історії України………………………………………………..294

Ворончук І. О. Родинна термінологія актової документації ґродських і земських судів XVI-XVII ст. ............................................308

Зміст

5

Ідзьо В. С. Запорозьке козацтво як національна еліта в

Українській державі в середині XVII ст. …………………………...327 Ярошинський О. Б. Погориння у вирі Української національної

революції середини ХVІІ ст. ………………………………………...333 Висотін М. Б. Вплив козацько-татарського союзу часів

Хмельниччини на зміну демографічної ситуації на Волині (за документами волинських ґродських і земських судів)………………………………………………………373

Солдатенко В. Ф. Директорія: зауваги щодо історії створення……...381 Губський С. І. Боротьба армії УНР за незалежність України

(кінець 1918-1919 рр.) в українській історіографії 20–90-х рр. ХХ ст. ……………………………………………………404

Сацький П. В. Дипломатичні надбання УНР періоду до становлення гетьманського режиму 29 квітня 1918 р. у боротьбі між Директорією УНР та УСРР (1918-1921 рр.)………………………………………………………..422

Україна – філософія

Шевченко В. І. Українознавство як філософія………………………..433

Україна – ментальність, доля, історична місія

Бевз Т. А. Українська національна вдача (менталітет) у контексті досліджень українознавства………………………………………….449

Сніжко В. В. Унікальна оригінальність українців: окцидентальна орієнтальність або орієнтальна окцидентальність………………….464

Єрмашов Т. В. Деякі питання національної характерології…………..476 Федоренко О. А. Геополітика в українознавстві (план-проспект

методичного посібника)………………………………………………480

Україна – релігія

Недюха М. П., Лукашевич М. П. Перспективи створення єдиної помісної церкви в Україні…………………………………………….496

Збірник наукових праць НДІУ, том ХІ

6

Україна – національні меншини,

міжетнічні взаємини

Борисенко В. К. Правда про поліетнічність України…………………508 Крисаченко В. С. Сучасні міграційні тенденції та їх вплив на

етнодемографічну ситуацію в Україні………………………………515 Чирков О. А. Зміст поняття «етнічна будова людності України»

та його місце в системі термінів українознавства…………………..535

Бібліографія українознавства

Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки України: Покажчик змісту тт. І – Х / Упорядник О.Б. Ярошинський………547

Відомості про авторів……………………………………………………573

Україна – поступ

7

УКРАЇНА – ПОСТУП

Кононенко П.П., Кононенко Т.П. (Київ)

УКРАЇНА

Досліджується поняття «Україна» як цілісний цивілізаційний феномен. Автори переконані, що від характеру розвитку та долі України прямо залежить характер розвитку та доля Європи й всієї людської цивілізації.

Конституція України:

«Стаття 1. Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Стаття 2. Суверенітет України поширюється на всю її територію. Україна є унітарною державою. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і

недоторканною. Стаття 5. Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним

джерелом влади в Україні є народ. Стаття 10. Державною мовою в Україні є українська мова». Такі фундаментальні засади та найхарактерніші особливості й риси

вкладає Конституція держави в поняття Україна. Як основний Закон прямої дії Конституція 1996 року була прийнята

Верховною Радою за умов, коли Україна, розірвавши пута багатовікового рабства та колоніальної залежності, стала на шлях суверенного розвитку й увійшла повноправним, авторитетним суб’єктом світового історичного поступу в коло найрозвиненіших країн планети Земля. Як повноправного члена світової спільноти її визнали практично всі народи Європи, Азії, Америки, Австралії та Африки. Столицею України є легендарний, оспіваний у віках і поколіннях Київ.

На всіх широтах вселюдства поняття Україна звучить поетично і гордо.

Збірник наукових праць НДІУ, том ХІ

8

Україною зачаровуються. На Україну – на її народ, мову, культуру – покладаються великі надії в майбутньому як на одного з лідерів подальшого цивілізаційного прогресу.

І для цього Україна та світове українство дають достатні підстави.

І. Україна – природа

Матір’ю кожної людини, етно-нації, держави, мови й культури є Природа. Вона ж визначає спосіб життя, долю та історичну місію народу.

Кожного, хто зацікавлюється Україною, приваблює навіть її гео-космічне розташування: на її території знаходиться географічний центр Європи; вона межує з азійською та близькосхідною цивілізаціями; через Україну пролягають світові цивілізаційно-культурні магістралі, що з’єднують всі частини Європи з близьким і далеким Сходом, з Азією і Африкою; як і в минулі тисячоліття, українці є динамічною потугою міжнародних контактів, оскільки понад 20 мільйонів вихідців із українських земель є активною силою творення світової цивілізації та культури у майже 90 країнах планети, у тому числі в Австралії, Америці, Антарктиді.

Важливими в цьому є й фізичні характеристики харизматичного українського Терена: Україна за площею (603,7 тис. кв. км.) є однією з найбільших держав Європи (Франція – 544 тис. кв. км., Іспанія – 505 тис. кв. км., Польща – 312 тис. кв. км.). Однією з найбільших є вона і за кількістю населення (майже 50 млн. чол..), поступаючись лише Німеччині, Італії, Великобританії, Франції.

З півночі на південь Україна має кордони довжиною 893 км., із заходу на схід – 1316 км. Морські кордони України сягають 2000 км. (до столиці Європи Страсбурга відстань коротша). Межує Україна з сімома державами Європи: з Польщею, Білоруссю, Румунією, Росією, Молдовою, Угорщиною, Словаччиною. Усі кордони України відкриті.

Закономірно, що Україна для численних народів планети поставала не тільки як важлива фізична реальність на перехресті світових геополітичних та торгово-економічних магістралей, а й як Терен культурно-мистецької, освітньо-наукової та релігійної взаємодії народів.

Це зумовлює й те, що з українським Тереном і надалі пов’язуються великі надії та плани на міжнародну інтеграцію та на розв’язання проблем геостратегічного змісту.

Залежно від характеру розвитку України значною мірою залежатиме стан і характер розвитку Європи та світу.

Як і все в геокосмічному просторі, українська природа пройшла довготривалий і складний шлях еволюційних перетворень. За мільйони років вона пережила грандіозні процеси льодовикових періодів, коли знищувалося, а згодом появлялося все живе; процеси творення суші й морів; кристалізації української плити від Карпат до Донбасу і творення відповідних їй фауни та флори, клімату й корисних копалин.

Україна – поступ

9

Епохальні зміни визначили особливості фізичної географії та геології краю:

«Українська етнографічна територія, – зазначається в «Українській загальній енциклопедії» (т. 3), – це південна, над Чорним морем положена окрай на область Східної Європи, яка між ін. краями Сх. Європи творить с а м о с т і й н у г е о г р а ф і ч н у о д и н и ц ю . Як одиниця геогр., ця територія лежить між 430 і 540 північ. географ. ширини й між 210 і 500 схід. геогр. довжини (від Гринвіча). Вона творить північ. запілля Чорного моря, отже є єдиний край Схід. Європи, що досягає Середземного моря. Простір цієї території творить перехід Схід. Європи, з одної сторони, – до Серед. й Півден. Європи, а з другої – до Азії й лежить на найкоротшому сухопутному шляху із Захід. Європи в Серед. Азію й Індію.

Простір України як самост. геогр. одиниці обіймає поверх 1200000 км2.

…Морфологічним ядром України є суцільна група височин, що тягнуться від північ. заходу на півден. схід рівнобіжно до країн. Карпат аж по Азовське море й річку Донець. Є це: Розточчя між Сяном і Бугом; Волинь між Бугом і Тетеревом; Поділля між Дністром і Богом; Покутськобесарабська височина між Карпатами, Дністром, Богом і Тетеревом (в околиці Дніпрових порогів переходить вона й на лівий берег Дніпра) та Донецький кряж у коліні Донця й Дону. Група українських височин обрямована від півночі й півдня двома поясами низів: із півночі низом Підляшшя, по обох сторонах серед. й частини долини Буга, низом Полісся, поміж Волинню й Білорусь. височиною та Бугом і Десною та Лівобічним низом Задніпров’я, що тягнеться з лівого боку Дніпра від Полісся до порогів і до сходу переходить у Центр.-рос. височину; з півдня тягнеться довго простягла смуга т. зв. Понтійських степових низів. Ця смуга складається з Донецького низу, лівобічного Донця, Чорноморського низу; від устя Дунаю по устя Дніпра й річку Інгул; Запорозького низу; від Чорного й Озівського моря по північ. межі Подніпров’я, Задніпров’я й Донецького кряжу; Кримського низу на Кримському півострові й Долішньо-Донського низу між р.Єєю, борозною Манича та горбами Ергені, проходить попри устя Дону аж у низ Кубані. Череном височенної смуги України є прастарий гранітно-гнайсовий масив – т. зв. український або озівський горст, що тягнеться від берегів Озівського моря на півден. Захід аж до Волині.

…Опріч смуги височин і низин укр. етногр. територія обіймає ще й частини трьох гірських систем Європи: Карпат, Яйли й Кавказу (а також підходів до Балтійського моря).

«…Тектонічно й морфологічно творить Україна граничний край Європи супроти Азії» (УЗЕ, т.ІІІ, с. 363-364).

Як бачимо, Україна – це великий, багатогранний природними особливостями та різновидами край, який не може не вражати як незліченними багатствами, так і величчю та красою!

Цей край, як писали іноземні дослідники, створив Бог, коли думав про Едем (рай) на землі. Тому він вмістив у Терені України медові ріки і

Збірник наукових праць НДІУ, том ХІ

10

киселеві береги; славнозвісні Азовське (Созівське) і Чорне моря та Карпатські і Кримські гори; могутні Дніпро, Дунай, Бог, Дністер, Дон, Десну і Кубань, а також сотні озер, серед яких Князь і Вигонівське, Світязь, Тур і Біле, Маничське й Гудило; а також ріки – болота Трубайло й Ірдинське.

Гордість України – найтовщі у світі чорноземи та степи і ліси, як моря; багатющі сади й виноградники, баштани, ягідники та рибні промисли; найрізноманітніші звірі і птахи, трави й дерева – аж до екзотичних на європейській площині.

Україна була житницею Європи й Росії; надра її землі насичені кам’яним вугіллям і графітом, залізними рудами, нафтою й газом, сріблом і золотом та алмазами, фосфоритами й сіллю, відомим у світі будівельним камінням (гранітами, лабрадоритами).

Україна – край надзвичайно сприятливого клімату, і ще й тому курортів, парків і заповідників, підземних оздоровчих центрів. На сотні кілометрів пролягають підземні лабіринти-музеї на Івано-Франківщині, Тернопільщині, Одещині, в Криму. Скрізь по Україні ще зберігаються свідки давноминулих епох – могили й кургани, замки й фортеці, тисячокілометрові (як Змієві Вали) оборонні споруди і, найперше, храми (як Чернігівська і Київська Софія), архітектурні та паркові шедеври…

Воістину райська Земля! Логічно, що українська Природа зумовила і спосіб життя та

виробництва людей (родів, племен), котрі жили тут упродовж тисячоліть, багатство традицій, мови й культури, релігію і філософію життя, емоційно-інтелектуальний тип світосприйняття, світовідображення та творчості і, як наслідок, тип української людини, держави і нації, міжнародної взаємодії.

ІІ.

Україна – етнос, держава і нація Україна – планета, по якій перекочувалися та лишили сліди не тільки

природні, а й людські (етнічні, суспільно-політичні, мовні, культурні, релігійні) формації.

За свідченням істориків вітчизняних і зарубіжних (починаючи з Геродота, Гіппократа), археологів і антропологів (літописців різних епох Х.Вовка, В.Хвойки, М.Грушевського, М.Брайчевського, В.Щербаківського, Я.Пастернака, О.Ольжича, В.Даниленка, В.Барана та б. ін.) та Терені українських широт людина фізично й культурно еволюціонувала упродовж мільйонів років, пережила всі природні катаклізми та війни, переселення й змішання родів, племен, етнонацій, допоки витворила відомий нам тип української людини і нації.

Носієм рис тієї людини і нації був і є етнос. Я.Пастернак дав таку схему часової генези українського етносу: старша кам’яна доба…? молодша кам’яна доба…? – 2500 кам’яно-мідяна (енеолітична)… – 2500-2000 бронзова доба:

Україна – поступ

11

а)гальштатська культура… 800-300 б) лятонська культура… 300-0 в) провінціальна римська культура…0-400 г) доба мандрівок народів… 400-600 д) старша княжа доба… 600-900 є) молодша княжа доба… 900-1200 Це означає, що період та шляхи й форми зародження українського

етноса – в глибоких таємницях тисячоліття, а завершується інкубаційний період на час молодшої, а далі й старшої княжої доби (державотворення Аскольда, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, династії Галицьких князів).

Не був однолінійним та одномірним і процес кристалізації етноса: сама Природа зумовлювала контамінацію українського пранароду з племенами, що входили в орбіту життєдіяльності племені автохтона. Наслідком стало те, зазначає І.Раковський, що «Расові прикмети українського, як і кожного ін. народу, є вислідом дуже складних чинників. Основний дійсний чинник – це дотичні прикмети всіх тих племен, «які коли-небудь жили на нашій прабатьківщині», а також вплив сусідніх племен, «які коли-небудь жили та й тепер живуть довкруги нашої батьківщини та входили з українським народом у більш або менш застійні й близькі сусідські зносини». З урахуванням сказаного маємо визнати: первнями українського етносу (цілком автономного від польського, білоруського та російського) є: пратипи неандертальців та кроманьйонців, а пізніше – нордійської раси («високих довгоголових і довголицих русявців (блондинів)» та арменоїдної («високих, круглоголових, вузьколицих чорнявців (брюнетів)» і ляпоноїдної. Ф.Вовком було встановлено: складниками українського антропологічного характеру є: власне праукраїнський архетип; ядранський (південнослов’янський, середземноморський) тип (пересічно 44-45%); альпійський (пересічно 22%), арменоїдний і нордичний типи.

Кожен з цих типів на певному етапі був домінуючим на певній території, та з часом карта їхнього побутування набула такого вигляду:

расові типи території їхнього поширення

ядранський і східноєвропейський ясний і темний

Харківщина, півд.-зах. й півд.-сх. Галичина, Лемківщина, півн. Бойківщина

ядранський з домішкою арменоїдного

Гуцульщина, півн. Поділля, зах. Бойківщина, Херсонщина і Одещина

ядранський, середземноморський, темний східноєвропейський

Чернігівщина, півд. Поділля, півн.-сх. Полтавщина, півд. Вороніжчина, сер. Галичина, сер. Бойківщина, центр і півд. Київщина, Дніпропетровщина

нордійський з домішкою ядранського

півд. Київщина, Волинь, Кубань

Збірник наукових праць НДІУ, том ХІ

12

Не важко переконатися, що: 1. антропологічно український тип охоплює всю Україну; 2. генетично він є абсолютно окремішнім феноменом історії, а не частиною якоїсь міфічної всеслов’янської єдності. Як свідчить на підставі фундаментальних археологічних досліджень В.Баран, «Лінгвістичні, історичні та, зокрема, археологічні матеріали переконують нас у тому, що слов’яни ніколи не були єдиною етнічною спільнотою. Вони, як і народи іранського,фракійського, іллірійського, германського, романського коренів, виступали як окремі етномовні групи, об’єднані в племена і племінні союзи, що були етносоціальними одиницями» (Історичні витоки українського народу, К., 2005).

Існувала низка версій походження українського народу. Нині науково доведено:

Українство пройшло великий часо-просторовий шлях еволюції; українці належать до найраніших народів світу.

Вивчення українства розпочалося ще в еллінську греко-римську добу, отже – до нашої ери. Його досліджували й лишили описи природи, клімату, племен, їхньої культури, релігії, військової справи Геродот (Історії в дев’яти книгах), Гіппократ (Про повітря, води й місцевості), Діодор Сицілійський (Бібліотека), Страбон (Географія), Гай Пліній Секунд (Природнича історія), Прокопій Кесарійський (Готська війна), Стефан Візантійський (Етніка, опис племен), Константин Багрянородний (Про управління імперією), багато інших вірменських, арабських, південо-європейських і скандинавських дослідників та державців.

З їхніх праць постає наша правітчизна як край багатої, різнорідної, красивої і величної природи (достатньо нагадати, що Дніпро порівнюється з Нілом як одна з двох наймогутніших рік, що своїм сіянням з’єднує Землю і Небо, вода в ній найсмачніша, а кількістю риби у ній можна нагодувати все людство!); як край могутнього, войовничого і водночас справедливого та морального, висококультурного народу, завзятого в праці і непереможного в битвах.

Часом говорять: але то були можливо і не слов’яни, а венеди – німці, скіфи, сармати, готи і гуни!.. Та нагадаємо: і в Римській імперії була маса племен, й імперія Карла Великого була багатоетнічною, а в «прекрасній Франції», оспіваній у «Пісні про Роланда», франки становили заледве 30% населення, – однак жоден народ, котрий входив у ті конгломерати племен та союзів, на підставі їх багатоетнічності не відмовляється від своєї історичної спадщин. Навпаки! Все, що є на теренах Великої Британії й Франції, Іспанії, Італії і Німеччини, сприймається тими народами як кровне своє, а себе вони вважають спадкоємцями всіх скарбів історії.

Українцям відмовляють у спадкоємності племен, народів, державних утворень на Терені їхньої вітчизни, бо сусіди пізнішого походження навіть на основі фальшивої версії про єдине східнослов’янське плем’я та мовбито єдину для всіх Батьківщину Київську Русь не можуть приписати собі права на спільну історію й спадщину.

Україна – поступ

13

Бо історія засвідчує: ще у «Літописі Аскольда» про події 860-867 років великий мислитель-літописець ставив завдання дослідити «Звідки пішла руська земля, хто першим почав у ній урядувати, як руська земля постала є» і відповідав: ще коли сини Ноя розподіляли землі наша праземля дісталася нашим праплеменам: деревлянам, дреговичам, радимичам, сіверянам, волинянам, уличам, тиверцям, білим хорватам і полянам – державотворчому племені, що, за визначенням автора «Повісті минулих літ», були «мужами мудрими і смисленними». У тому ж «Літописі Аскольда», а згодом і в «Київському літописі» (ХІІ ст.) чітко зазначається, що ядром Київської Русі, з якою укладав угоду подоланий Аскольдом Константинополь – столиця могутньої Візантії, були Київське, Чернігівське і Переяславське князівства. Інших у ІХ ст., пізніше московитських, князівств тоді не було навіть в уявленнях. Вони – продукт історичного розвитку лише з ХІІ ст., і цілком закономірно, що коли відзначалося 1500-річчя Києва, то Москві не було ще й 800 років. Тож легенда про «старшого брата» була політичною вигадкою в інтересах російської імперії.

Науково доведено й те, що праукраїнський етнос, посівши протоукраїнський терен, ніколи, навіть у найтрагічніші часи іноплемінних навал, не полишав його.

Інша річ, що і українська земля зазнавала численних переміщень насельників різних етно-антропологічних груп. До того ж археологія, археографія, лінгвістика, антропологія фіксують існування цивілізаційно-культурних феноменів на українському Терені з найдавніших часів.

Так, в «Історії України-Руси» великим істориком М.Грушевським описана Мізинська стоянка на Чернігівщині, яка існувала 30 тисяч років тому. Ним же зафіксована й Подільська (побіля Києва) стоянка, що існувала не менше 20 тисяч років. Вже стало фактом світової історії існування 12 тисяч років тому Кам’яної Могили з різномовними написами на стінах печер.

Зачудовано вивчає світ і такий величний феномен цивілізації, як Трипільська культура, що існувала на просторах від Чернігівщини й Київщини до Карпат 7-7,5 тисяч років тому.

На жаль, наука не володіє даними про етнічний склад творців тих вікопомних знаків вселюдської еволюції. Але чи можна сумніватися, що ті феномени реально впливали на характер антропологічної й етно-національної еволюції на українських широтах?!

Передусім тим, що Трипільська культура не могла існувати без державної організації. І цілком природно, що в останніх тисячоліттях до нашої ери та в першому тисячолітті нашої ери на терені України існували численні державні утворення: праслов’янсько-венедське, гунське і готське, антське і скіфське та сарматське й склавінське, – в протистоянні та взаємодії з якими і витворился етнічно українська держава.

Час її утворення все ще нерідко відносять до ІХ століття н.е. Але це наслідок не наукової, а політичної хронологізації, бо ми не можемо не

Збірник наукових праць НДІУ, том ХІ

14

брати до уваги й держав Божа і Германаріха, інших вождів минулого. Та коли про їхню етноорганізацію за браком документів говорити важче, то одне не може викликати жодних сумнівів: держава Кия.

Навіть науковцями прийнято говорити передовсім про легендарність князя. І Кий справді був і лишається особою високо легендарною (як і його брати Щек і Хорив та їхня сестра Либідь). Однак не лише в плані поетичної чи міфологічної традиції. Кий особа реально історична. На доказ достатньо взяти зарубіжні джерела, які повідомляють: 433 року князь Кий на чолі 36 тисячного війська пішов на столицю візантійської імперії Константинополь, взяв його і тривалий час перебував там, оточений шаною. Коли Кий полишив Візантію, вона стала переходити на шлях розвитку феодальної системи.

Отже: ще в V столітті Кий був главою високорозвиненої, могутньої держави, і була вона, поза сумнівом, етно-полянською, тобто – етноукраїнською.

Аскольд мовби завершив той славний етап державності; і він 860 року на чолі 60-ти тисячної армії вояків та флоту в складі 380 кораблів заволодів Константинополем, уклав з Візантією дуже вигідну торгово-економічну угоду, і наймогутніша імперія зобов’язалася сплатити великий викуп не лише князям Аскольду і Диру та містам Києву, Чернігову, Переяславу, а й «на кожен ключ» (всім морякам) бойових кораблів.

Київ ще раз засвідчив, що Русь є впливовою світовою державою. І все те було закономірним. Як свідчить поетично-філософський шедевр «Велесова книга», «ми, –

говорить її автор від імені свого народу, – 15 віків жили в рабстві (і з вини чужоземних напасників, і з власно вини: «не було у нас єдності»). Але усвідомили, що наша доля залежить від нашої волі; що ми – люди вільного і славного краю; що ми – не греки і не варяги, а таки – руси, й краще сиру землю гризти, ніж жити у підневіллі; що досі ми зневажали наші святині – Наву, Яву і Праву, були байдужими до долі наших батьків («котрі з Ірію зрять на нас») і вождів; вороги користувалися нашою психічною приреченістю й стали нав’язувать їхню мову, щоб ми забули свою віру; нас гнобили і зневажали – і ми повстали! І перемогли. Одпустили рабів своїх. Стали на шлях свободи й суверенітету…

15 віків неволі… За таких умов гинуло сотні етносів. Виживали лише харизматичні.

В українських прапращурів ворогів було багато. Можна було розчинитись в потоці історичних загроз. Та вони боролися з перським царем Дарієм, з готами й гунами, з кельтами, германцями й іншими напасниками. Гинули сім’ї і роди, а то й цілі державні об’єднання.

Та праукраїнський етнос гартувався в горнилі битв. Як і своя Земля та Природа, він був харизматичним, свідомим того, що є трансцедентно покликаним, як говорилося у «Велесовій книзі», «до життя вічного». Отже, і до самоутвердження, й до виконання активної загальнолюдської історичної місії.

Україна – поступ

15

Та свідомість ґрунтувалася і на великих вітчизняних традиціях – історичній творчості тих, що колись збудували Мізинську, Київську і Трипільську культури. І на досвіді тих, що, як кельти, орії, котрі з’єднали праукраїнські з праіндійськими племенами (що переконливо засвідчено геніальними епосами «Магабгарата» і «Рамаяна»), укри, близькосхідні народи, греки і римляни, колонії яких існували й століттями співпрацювали з нашими пращурами по всьому побережжю Чорного моря й в Криму.

Ми були в епіцентрі світових подій і процесів, на перехресті головних міжнародних цивілізаційно-культурних магістралей. Логічно, що після Шовкового шляху до Китаю на все повносилля постала міжнародна магістраль взаємодії держав – шлях по Дніпру «із Варяг у Греки».

За такої взаємодії і ролі наш Терен не міг бути провінцією, а тим паче узбіччям; як полюбляють трактувати опоненти, – окраїною інших країн (навіть тих, котрі тоді ще й не існували!).

Закономірно, що 860 року Аскольд і Дир знову продиктували найсильнішій тоді імперії Візантії свою державницьку волю. Відкривалися нові обрії й перспективи.

Вони набули іншої етно-соціальної тональності з віроломною акцією варягів. Запросивши Аскольда і Дира на переговори, варязький воєвода Олег вчинив засідку і позбавив київських вождів життя.

Варяги не могли творити нашої держави: вона вже була сильна й впливова. Вони підступно заволоділи троном чужої держави. Після Києвичів настала епоха Рюриковичів. Тоді й було на полянську державу поширене ім’я русів. Принагідно зауважимо, що й тоді не те що про Росію, а й про Московщину не було навіть мови.

У Київській державі склалася характерна для всієї Європи комбінація: народ – автохтон – з одного боку, і чужоземна (скандинавська) владна еліта – з другого. А відтак і устрій: повносилля віче, що могло як покликати, так і прогнати князя, з одного боку; і все міцніюча влада бояр та князів.

Аналогічна ситуація склалася й в сфері релігії: Київська людність, як і в Греції, еллінському Римі, в сусідніх державах, була язичницькою. Ще в І і ІІ ст. наші племена, і найперше поляни, познайомилися з християнством. 860 року Аскольд хрестився в своєму Херсонесі й згодом хрестив Киян (Русь). Дві релігії мирно співіснували, але з часу приходу в Київ візантійських місіонерів почалося двоборство. Знову встановилося двосилля: язичницького народу і християнської еліти. Особливо після того, як Володимир Великий 988 року за європейською практикою надав християнству статус офіційної релігії. Практичне двовір’я зберегло межі свого впливу і до сьогодні, при перевазі хриятинських догматів у релігійних відправах й з незаперечною перевагою вітчизняного (язичницького) світосприйняття і світорозуміння.

Перемогою народного начала завершився і симбіоз праукраїнського етносу з владою варязького походження: їхні князі, бояри, дружинники з

Збірник наукових праць НДІУ, том ХІ

16

часом повністю слов’янізувалися й стали частиною українського етноса. Аналіз їх дій переконує: і Ігор та Ольга жили інтересами Київської держави, а не старої прабатьківщини. Великим стратегом постав Святослав, що переміг й змусив платити данину сильну хазарську державу, а потім доклав усіх зусиль задля виходу Києва на нову магістраль міжнародних зв’язків – каспійсько-середземноморську (аж до Скандинавії), яка принципово змінювала роль, а тим самим і стратегію кожної держави Європи.

Реформатором і внутрішньої системи, й зовнішніх зв’язків виступив Володимир Великий: він приєднав до своєї держави Червенські (Закарпатські) міста, надав християнству статус офіційної релігії, розпочав творення славнозвісного зводу законів, продовженого Ярославом Мудрим та Володимиром Мономахом і названого «Руська правда». Названі князі домоглися вирішальних успіхів у захисті державних земель від печенігів і половців, зробили свою країну повноправним суб’єктом загальноєвропейського процесу розвитку. І цілком закономірно, що до ХІІІ ст. історики зафіксували 214 одружень еліти київської держави з тронами Візантії й Швеції, Норвегії і Данії, Англії та Іспанії, Німеччини й Польщі, Угорщини і Молдови, ін. країн. Дочка Ярослава Мудрого була в ролі королеви Франції, а Євпраксія – німецькою імператрицею… Дружба з Києвом вважалася бажаною і престижною.

У ХІІ ст. починається започаткована Києвом колонізація угро-фінських і татарських земель – території майбутньої московської держави.

А найголовніше, що на той час кристалізуються як центробіжний щодо Києва державотворчий процес, так і формотворча еволюція українського етносу. Він постає феноменом, який у ХVІІ ст. за умов розвитку визвольної революції трансформується в етно-націю. Україна водночас з Англією та Нідерландами стає національно-демократичною республікою і витворює вершину європейської суспільно-правової думки – Конституцію Пилипа Орлика (1710 р. – за 77 років раніше за Конституцію США).

Під жорстокими ударами монголо-татарських полчищ, польської і російської експансії, Австро-Угорської колоніальної політики українська держава періодами тратить свій суверенітет, – однак завдяки багатотисячолітньому досвіду боротьби за свободу, демократію і суверенітет, незаперечній харизмі, життєвій волі, свідомості своєї вагомої історичної місії, українська етнонація (як те показано в працях: Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Український етнос: ґенеза і перспективи. – К., 2003; Кононенко П.П. Національна ідея, нація, націоналізм. – К., 2005) непереборно протистояла несприятливим, а то й ворожим обставинам і відроджувалась як легендарна птаха Фенікс.

Так було і на початку, й в кінці ХХ століття, коли Україна явила світові життєтворний приклад незнищенності етнонації, і коли вона ставить світового рівня завдання її вияляє характер, гідний найвищої мети.

Україна – поступ

17

Так родове начало сформувало етнос, державотворення скристалізувало козацтво і націю, – а все те сприяло розвиткові українського громадянського суспільства, успішно прямуючого в співдружність розвинутих народів Європи. А також породило етнонаціональну еліту, яка в особі Романа й Данила Галицьких, Байди-Вишневецького, Петра Дорошенка і Петра Конашевича-Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Івана Богуна, Лазара Барановича, Сильвестра Косова, Петра Могили, Івана Мазепи, Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Михайла Максимовича, Володимира Вернадського, багатьох інших харизматичних особистостей ще на початок ХХ ст. явила світові взірець українського типу людини – втілення мудрості серця і доброти інтелекта, універсальності інтересів і обдарувань, морально-етичних і естетичних гідностей, «філософії серця» та релігійної толерантності.

ІІІ.

Україна – мова Ще в «Літописі Аскольда» та «Повісті минулих літ» (Київському

літописі), «Галицько-волинському літописі» та в творах фольклору, у «Велесовій книзі» і в билинах київського циклу (про Володимира «Ясне сонечко» і народних богатирів) давалася характеристика рис і якостей українського етноса та типа людини (Святослава, Володимира, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха). Від сім’ї і роду до племені й етноса – шлях в тисячі років, на якому кристалізувалися риси і якості українства: неподільна любов до рідної землі і природи, гуманізм і демократизм, культ жінки й свободи, культ мирної хліборобської праці й звитяжної боротьби (героїв-богатирів) за сім’ю і рід, за родове начало в етиці й вірі, у внутрішніх і міжнародних відносинах; схильність до різноманітної творчості, мистецтва й науки, до філософського – мудрого й аналітичного – ставлення до життя, до пізнання світу і самопізнання.

Були різні люди, роди і племена; серед еліти – не лише «мудрі» як називав їх народ, а й «окаянні», – однак закономірно, що ще в літописах як ідеал підносилося плем’я полян, про яке літописці писали: всі племена Київської держави мали свої родові землі й традиції «свої обичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожна – свій норов»; найрозвиненіші серед них – поляни, котрі відзначалися високою культурою і родинних та суспільних відносин, і державно-політичного управління.

І є своя історична логіка в тому, що українство поетично-захоплено описували як Геродот і Гіппократ, представники Сирії й Польщі, Франції і Німеччини, Чехії й Англії у минулому, так і аналітики ХХ ст., один з яких – російський учений Дмитрій Анучін всупереч офіційним настановам і з позицій наукової честі в енциклопедії зазначав: українці – самостійний слов’янський народ, головними рисами характеру якого є: надзвичайна культурно-мистецька обдарованість (у пісенній, музичній, синкретичній творчості вони не мають собі рівних не лише серед слов’ян); демократизм, гуманізм і любов до свободи (заради якої ідуть

Збірник наукових праць НДІУ, том ХІ

18

на все і часом тратять за короткий час (оскільки свободу ототожнюють із сваволею) те, що здобували віками); загострено культивований індивідуалізм, повага до історії (особливо героїчної) й особистості, через що вони є неприхильними до будь-яких форм догматизму, навіть релігійного; українці надзвичайно обдаровані інтелектуально, науково; вони схильні до поглибленого самоаналізу, тому нерідко задовго обмірковують і приймають свої рішення, – однак коли на щось зважуються, то є нестримними і непоборними.

Доказом універсальності характеру українців є і їхня мова. Дуже важливий наголос! – адже говорити про мову, як і про етно-

антропологічні риси українства ( і не тільки його), в царській Росії та в СРСР (отже й УРСР) було практично заборонено. Мовну проблему фактично ставилося поза законом («не актуально»), як і дослідження питань походження та питомих властивостей української мови. Наслідком було й те, що українську мову то забороняли (упродовж віків 174 рази!), то трактували хіба що як «діалект» російської чи польської; О.Солженіцин дозволив собі трактувати її навіть як наріччя, створене «при австрійсько-німецькій підтравці», – а початок її відносили в кращому разі до ХVІІІ ст., прив’язуючи його до особи І.Котляревського.

Тут була своя «логіка»: коли існувало одне східно-слов’янське плем’я, то була, мовляв, і одна держава, культура, релігія, мова; а оскільки «старшим братом» були… росіяни (хоча поняття «Україна» зустрічається в літописах ще за 1187 рік, і аж 8 разів, – а поняття Росія появилося з волі Петра І лише 1721 року!), то й належала вся історична спадщина найперше йому («старшому»).

Історична спадщина, а з нею й правда, замінялася ідеологією в ім’я імперії.

А тим часом правда полягала в тому, що мовне питання гостро ставилося ще у «Велесовій книзі» та в «Літописі Аскольда», отже, не пізніше ІХ століття.

У «Велесовій книзі» це виливалося в застережне нагадування про лихоліття, коли «греки нав’язували нам їхню мову, щоб ми забули свою віру» й перестали бути собою

У «Літописі Аскольда» розповідалося, як моравські князі Ростислав і Коцел звернулися до візантійських імператорів за допомогою здійснити переклади «священних книг» на рідну мову (оскільки Бог приймає молитву тільки рідною мовою!). Імператори зібрали раду філософів й порекомендували їм вивчити мовно-перекладацьку проблему для слов’ян. Два з мудреців – славетні Кирило і Мефодій пішли до Моравії, Болгарії, Чехії, Польщі, Київської держави і після глибокого ознайомлення там з мовним питання зробили висновок: коли покласти в фундамент існуючу тоді «найпрекраснішу руську мову» та лінгвістичні елементи мов інших слов’ян, то можна буде створити загальнослов’янський алфавіт. Що філософи і здійснили.

Так почала життя «староруська», яку ще іменували староболгарською, мова, яка, на відміну від існуючої народної, обслуговувала офіційні – церкви й державні сфери.

Україна – поступ

19

Це звужувало масштаби буття народних мов. Але академіки росіянин О.Шахматов та українець А.Кримський ще в хрестоматії української мови 1924 року переконливо довели: автохтонна українська мова була багатою і структурованою не пізніше ХІ-ХІІ століть! І саме вона була культуротворчим джерелом народу.

Закономірні й багатство та краса української мови. Ще в праукраїнському фольклорі (піснях, міфах, легендах, казках) мова виконувала роль чарівного дзеркала, в якому відбивалося все буття людини, сім’ї, роду, племені і держави, їхні уявлення, вірування, мрії, світогляд та філософія й етика.

«Велесова книга» засвідчила, що в народі ставилися до мови як до найбільшої святині, адже в ній відбивалося все: усміх, пісня і любов матері та розважлива мудрість і лицарська мужність батька. Ще з гойданням колиски дитина прилучалася до гармонійного ритму (симфонії) довкілля і космосу й призвичаювалася бути в гармонії і з собою, і з світом: родиною та природою, Землею і Небом. Ще з дитинства немовля (те, що не мовить) не чуттєвому (біопсихічному – щонайглибшому) рівні пізнавало поняття мама і тато, хліб і сіль, природа і Бог (Боги: Зорі і Місяць, води і трави, ліси і гори, птахи і дерева, «злі» і «добрі» духи, вітри і звірі…). Воно відчувало не тільки любов чи ненависть, тепло Сонця чи холод зими, а й чари місячної ночі (українці й англійці натурою, психікою – «місячні» народи), її таємниці й безмежні породжувані нею глибини психіки, потаємні порухи душі – від оречевлених земних до романтично-сентиментальних небесних – вічно манливих і вічно недосяжних, однак жаданих як тато й мама, хліб і сіль, тепло родової Хати, привітні поля й ліси, звірі й Боги.

Особливу роль відігравала українська Природа: безмежно різноманітна і всеосяжна, вона породжувала тисячі відчуттів і вражень, тонів і барв, а тим самим – понять і уявлень, образів і асоціацій, переживань і роздумів, поривань у майбутнє, – чим формувало і внутрішній лад мови, і внутрішній лад душі людини й народу.

Універсальність української природи породжувала відчуття універсально-цілісного світу, заглиблювала чуття в Землю (звідси і філософія антеїзму – любові до Матері Землі, що завжди постає джерелом сили й непереможності, «земного тяжіння» як синтезу гуманізму й патріотизму), а помисли підносили до Неба (звідки, з Ірію, «батьки зрять на нас» і кличуть бути гідними народу, Батьківщини, традицій і слави предків). Обшири українського Терену творили відчуття широти й висоти помислів та діянь.

Як і все в космосі, Природа еволюціонує в історії (Т.Шевченко: «Все йде, все минає, і краю не має. Куди ж воно ділось, звідкіля взялось?»). Українська природа постійно впливала і на характер, і на долю та місію українців: автохтонам вона давала безмежні можливості бути хліборобами, ремісниками, воїнами, жерцями, купцями й державними діячами; її багатства давали повні можливості для культурно-мистецької й наукової творчості та для інтенсивних, повноправних міжнародних відносин. Але вона ж постійно провокувала і на загарбницькі зазіхання

Збірник наукових праць НДІУ, том ХІ

20

ближніх і дальніх сусідів. Кожен русич постійно мав бути хліборобом із плугом, воїном із мечем, жерцем із молитвою і мудрим державцем із розумом. Природа диктувала і зміст, і форми як внутрішнього життя, так і стратегічного мислення, – а все те адекватно відбивалося в мові: в її лексичному складі, багатстві форм, у синтаксичній віртуозності (доказом чого є стилістика «Велесової книги» та в «Ізборнику» Святослава), у міжнародній ролі (що зафіксовано «Літописом Аскольда»).

На жаль, гинули цілі цивілізації, міста, шедеври архітектури, живопису, музики. І залишалося в вічності усе те, що відбилося в мові.

Через мову (письмо) ми осягаємо рівень культури за ХІІ століть до нашого часу, оскільки це зафіксовано на плитах Кам’яної Могили. Через народні перекази і літописи ми знаємо про тисячокілометрові оборонні Змієві Вали, труди і дні та доленосні битви сотень поколінь предків, про їхні вірування й світогляд, про свій і чужинські краї.

Слово – Бог і Бог – Слово! – так думали ще з часу арабських та іудейських предків та апостолів.

… Знать, од Бога і голос, і ті слова Ідуть меж люде! – писав Т.Шевченко, наголошуючи і на життєзумовленій, і на

трансцедентній природі Слова. І наше щастя, що наші предки добре розуміли природу та вагу Мови:

і те, що спочатку її творять Природа і Люди, а потім Людей творить Мова.

Як зазначав літописець, Ярослав Мудрий любив читати книги і вдень, і вночі, бо вважав їх джерелами мудрості, досвіду, благочестя й моралі. Чого не знаєте – вчіться, а що знаєте – не забувайте!» – писав у «Поученні дітям» В.Мономах, наголошуючи, що Мова є вчителем не лише гуманізму, а й патріотизму.

Саме з часу великокняжої доби й постає відкриття: з колиски необхідно вчити тільки державно-рідною, а не іноземною мовою, бо з мовою в душу дитини входить той світ, який втілює мова.

Мова може бути й універсальною енергією гармонізації відносин дітей і батьків, віків і поколінь: і – жорстокою силою тотального взаємовідчуження: людей від природи й історії, дітей від батьків, населення від держави, минулого й сучасного від майбутнього. «Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщини» (В.Симоненко), а рідної Батьківщини не може бути без рідної мови, як і без своєї мови не може бути суверенного народу; буде населення виробників і споживачів, неспроможне мати як своїх ідеалів та критеріїв життя, так і суверенної долі.

І цілком природно, що не лише в давнину церковна еліта відгороджувалася від «свого» народу навіть мовою: вона служила інтересам Візантії чи Риму, Москви чи Варшави, – а й у ХХ столітті так звана українська церква Московського патріарху наполегливо відстоює побутування т. зв. церковно-слов’янської (насправді – російської) мови: і тепер вона служить інтересам Російської держави.

Україна – поступ

21

Тож так само природно, що український народ віками сприймав етику Христа з його кредо: немає тільки елліна чи іудея – є безліч народів і мов. Вони всі рівноправні і їх треба поважати, оскільки Бог приймає молитву лише рідною мовою.

Бо мова – душа нації! – одностайно визначили мислителі ще ХVII століття.

Бо українська мова – наша душа! – вважали мислителі, державці, педагоги, митці України, і та «душа» витворила шедеври не лише в літературі (історичні пісні і народні думи, народний театр), а й в науці, культуротворчості, вірі, сфері законів.

І тут важливо зауважити: є мова звуків і слів, а є універсальна етно-національна ( народна) мова: як вираження світорозуміння й творчого генія народу.

Це розуміли Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Митрополит Іларіон: ось чому Володимир Великий декретом уводив систему освіти для всіх і розпочинав творити звід законів «Руська правда»»; ось чому Ярослав Мудрий дбав не лише про систему освіти (тривіум і квадріум), а й своєю владою настановляв свого – Київсько-українського! – митрополита Іларіона та будував Золоті ворота й Софію: мала торжествувати і українська «мова» архітектури, храмобудівництва, скульптури і синкретичного мистецтва. З позицій мовно-патріотичних розвивали релігійно-філософські та педагогічні системи й Мономах та Іларіон, що своє учення свідомо назвав словом (про Закон, благодать та істину).

– Ти знаєш, як створено світ і що є людина? – запитував В Мономах. І цілком закономірно, що відповіддю на ті універсальні питання буття народу поставали і «Літопис Аскольда», «Повість минулих літ» та «Галицько-Волинський літопис», а пізніше й Густинський (про події ХІІ-ХVI ст..ст.) та козацькі літописи Грабянки, Самовидця, Величка, зрештою й «Історія русів», «Київ явився градом великим» Михайла Максимовича та «Буквар» і «Кобзар» Тараса Шевченка, «Історія України-Руси» Михайла Грушевського з їх фундаментальним підтекстом шукання істини: «Звідки пішла руська земля, хто в ній першим почав урядувати, як руська земля постала, є»?

Без пам’яті віків і чуття роду душа порожня. В історії українства українська мова була і лишається універсальним виразником буття, душі й інтелекта української людини, етно-нації і держави, мовою колиски і трону, освіти, науки, мистетства, віри, права й лицарського військового духу, міжнародних відносин. А відтак мірою істинної культури і кожного громадянина, і всього суспільства, сім’ї, роду, громади, церкви і влади.

Закономірно, що мова «Руської правди» була державною в Польсько-Русько-Литовській державі до ХVII століття.

У XVII-XVIII століттях вона стала мовою шедеврів поезії, прози, драматургії, декретів Б.Хмельницького і демократичної республіки Запорожжя, законів Козацької держави і «Конституції» П.Орлика, поезії й декретів І.Мазепи та Л.Барановича й П.Могили, філософії та

Збірник наукових праць НДІУ, том ХІ

22

підручника з математики Ф.Прокоповича, теорії бджолярства генія з Чернігівщини П.Прокоповича, музики Дилецького, Веделя і Березовського, архітектури бароко, високопрофесійного хорового мистецтва, філософії Г.Сковороди і воістину народної творчості Івана Котляревського, – що невідворотно підготувало божественну творчість Тараса Шевченка з його божественним заповітом: «Свою Україну любіть! Любіть її… Во врем’я люте, В остатню тяжкую минуту за неї Господа моліть…»

Царизм, україножери інших держав та й самої України, прагнучи знищити її як суверена історії, як націю, державу і культуру, найперше накладали ярмо на душу народу. Українську мову люто переслідували в сім’ї і школі, в науці й мистецтві, постійно, починаючи з Петра I, забороняли її законодавчо.

Та харизматичне Слово харизматичної етнонації відповіло вандалам: «Ще не вмерла Україна!» (П.Чубинський), «І не вмерла, і не вмре!» (І.Франко).

Безсмертя мови відстоює в «Книгах буття українського народу» М.Костомаров, бо й для нього мова – це аналог свободи, суверенітету народів. Великий мовознавець Олександр Потебня водночас із харківською романтичною школою в руслі європейської теоретичної думки доводить основоположне, характеротворче значення народної мови для виховання поколінь розвинутого громадянського суспільства, згубність виховання в дитинстві чужими мовами і для дітей, і для мов (у тому числі й для тих, якими заступають рідну мову). А також роль не лише інтелігенції, а й кожної людини в розвитку мови, наголошуючи: кожен індивід не лише використовує, а й творить мову, оскільки не тільки віднаходить нові слова-поняття, а й в кожне загальновживане слово вкладає і свій зміст. Так твориться багатоплановість і метафоричність слів, симфонічність емоційної наснаги понять, а тим самим – творення людини багатомірної почуттями, переживаннями, роздумами й ідеалами, активної громадською енергією та волею.

Возвеличу малих отих рабів німих!. Я на сторожі коло них поставлю Слово, – викарбував Т.Шевченко у час великої руїни Українського Світу, бо

не бачив тоді іншої сили, могутнішої за Мову. І його філософію стали втілювати в життя П.Куліш і І.Нечуй