ПУТІНОКРАТІЯЛЮДИНА ВЛАДИ ТА ЙОГО СИСТЕМА

Борис Райтшустер

2015

Харків

УДК 32ББК 66 Р 18

Переклад з німецької

Назва оригіналу:Boris Reitschuster

Putins DemokraturEin Machtmensch und sein System

Видання 2014 р., адаптоване і доповнене

Редакція може не поділяти думку автора цього твору і не несе відповідальності за достовірність та об’єктивність використаних ним даних.

Райтшустер Б.Путінократія. Людина влади та його система [пер. з нім.]. — Х.: Виват,

2015. — 352 с.

ISBN 978-617-7203-63-5Сьогодні фанати всього світу співають відому пісню про Путіна. Ви ж тримаєте в руках бест-

селер 2014 року про Путіна. Це поки що єдиний переклад з німецької мови українською відомого журналіста-міжнародника, в якому описані і безкомпромісно проаналізовані брудні хитросплетін-ня політики глави великої держави: нелюдські кадебістські методи управління, повернення до ста-лінізму, утиски преси, арешти інакодумців... Основними статтями обвинувального вироку режиму путінократіі, яка стала загрозою для всього цивілізованого людства, є її політика шантажу, відверта інтервенція в сусідні держави та авторитаризм під маскою демократії.

УДК 32ББК 66

© Ullstein Verlag GmbH, текст, 2014ISBN 978-617-7203-61-1 © ТОВ «Видавництво “Віват”», 2015

Р 18

3

Від видавництва

Шановний читачу! Книжка, яку ви тримаєте в руках, вперше вийшла 2006 року у ФРН

і належить перу відомого журналіста, який протягом багатьох років очо-лював Московське бюро всесвітньо відомого журналу Focus, — Бори-са Райтшустера. Нині вона побила всі рейтинги продажу в Німеччині і витримала два перевидання (цей переклад зроблений із останнього, виправленого і доповненого, 2014). Сам автор, на думку деяких мос-ковських експертів, фактом публікації цієї книжки підписав собі смерт-ний вирок.

Оповідь ведеться в жанрі публіцистичного роману, головним героєм якого є сучасний лідер Росії Володимир Путін. Передусім слід враховувати, що книжка про Росію написана іноземцем і для іноземців. Автор прожив у Росії двадцять років, його з цією країною та її народом пов’язує не просто безліч контактів, у тому числі родинних, але півжиття, проведеного в журналістському пошуку. І до «Путінократіі», і після неї були створені вагомі журналістські дослідження: «Листи з імперії, яка гине» (нім. «Briefe aus einem untergehenden Imperium», 1994), «Володи-мир Путін. Куди він веде Росію» (нім. «Wladimir Putin. Wohin steuert er Russland», 2004), «Новий господар у Кремлі. Дмитро Медведєв» (нім. «Der neue Herr im Kreml. Dimitrij Medwedew», 2008) і «Російський екстрім. Як я вчився любити Москву» (нім. «Russki extrem. Wie ich lernte, Moskau zu lieben», 2009). Тому ні вибір теми для цієї книжки, ні жанр не випадкові і ставлять її у всесвітній бібліотеці на одну не надто довгу полицю, яку починають «Записки о Московитских делах» 1549 року видання німецького дипломата і мандрівника Сигізмунда Герберштейна потім продовжують кілька спостережень XVII–XVIII століть і відгуки сучасників Пушкіна — Маяковського: від Жермени де Сталь і Астольфа де Кюстіна до Моріса Палеолога. Переклад же російською мовою подібних творів (а ви тримаєте в руках перший і єдиний переклад книжки Б. Райтшу-стера!) — річ невдячна, бо, працюючи над ним, слід враховувати два менталітети, які неможливо звести докупи і один із яких намагається передати інший. Тому сподіваємося, що певний надмір емоційно-експресивної тональності, прояв суб’єктивних відтінків модальності та патетики, які демонструє автор, описуючи ті чи ті явища, що для нас є звичними і невід’ємними від нашого життя й побуту, сприйматимуться доброзичливо і вдумливо.

4

Борис Райтшустер. Путінократія

Під час читання не слід випускати з уваги, що автор — європеєць і пише для європейців. А коли ще точніше, він німець і пише для німців. Це суттєво, бо, як кажуть у народі, «що для росіянина добре, то для німця — смерть». «Умом Россию не понять...», — цитує автор безсмертні рядки Федора Тютчева і журиться, називаючи путінську модель управління «фатальною сумішшю СРСР, сицилійської мафії і царської імперії, строкатою мозаїкою з неолібералізму, феодалізму та більшовизму».

Щоб описати політичні режими, подібні до путінського, в яких поєднуються риси демократії та диктатури і забезпечується можливість безкарності, ігнорування чи порушення інтересів більшості або значної частини громадян, сучасна політологія використовує кілька термінів. Найбільш усталений із них, «демократура»1, увів до обігу швейцар-ський політолог Макс Лініжер-Гум 1992 року, і цей термін потім актив-но використовував його російський колега Георгій Сатаров. На дум-ку доктора філософських наук Федора Бурлацького, «демократура не є суто російським явищем. Вона виникала і згасала в багатьох країнах, що здійснювали радикальні реформи, — в Аргентині і Бразилії, в Південній Кореї і на Тайвані»; водночас, вважає Бурлацький, «демо-кратура ніби визріває в самій душі росіянина в міру набуття ним влади саме через те, що сам він внутрішньо невільний»2.

Книга Бориса Райтшустера вийшла практично одночасно з дослі-дженням канадського політолога Мішеля Роша «Демократура Володи-мира Путіна» в Монреальській газеті «La Presse» та статтею шотландсь-кого журналіста Ніла Ашерсона в журналі «London Review of Books», цитата з якої якнайкраще ілюструє ідейну суть обширного дослідження Бориса Райтшустера: «У більшості з цих країн є демократичні меблі: конституції, парламенти, судова влада, яка формально існує неза-лежно, регулярні вибори, гарантії вільного волевиявлення та зібрань. Але на практиці всі ці інститути піддаються маніпуляціям в ім’я збере-ження привілеїв посткомуністичної еліти. В одних демократурах, типу азіатських, маніпуляції — всеосяжні і безсоромні. В інших, на кшталт України чи Росії, фальсифікація виборів і використання державного насильства проти політичних викликів зазвичай відбуваються під пев-ним прикриттям. Головне — зберегти свою кліку при владі і при цьому

1 Авторська назва книжки — «Putins Demokratur», дослівно: «Демократура Путіна» (прим. ред.). 2 Ф. Бурлацкий. Михаил Горбачев — Борис Єльцин: схватка. — М.: Собрание, 2008. — С. 213.

5

переконати народ і зовнішній світ у тому, що політичний процес, бодай у грубій формі, але відображає сподівання населення»1.

Фактом публікації цієї книжки ми запрошуємо читача увійти як рів-ного з рівним до всесвітнього дискурсу довкола нещодавно описаних обрисів на політичній карті світу певної населеної частини суходолу під назвою «Демократура» — обговорення відкритого, яке вже набрало обертів завдяки таким першопрохідникам, як автор цього бестселера. Ми також сподіваємося, що факти, викладені в книжці, а також глибокі роздуми і висновки, що їх робить Борис Райтшустер, не лише підвищать політичну грамотність, а й допоможуть українському читачеві спрог-нозувати подальшу поведінку Кремля щодо України в цей тривожний, трагічний для неї час.

1 Цит. за: Дмитрий Воскобойников. Нашим читателям. // «Европа»: Журнал Европейского союза, № 47, февраль 2005 г.

6

Борис Райтшустер. Путінократія

Передмова

Тих, хто має намір вирушити до Москви, хочу заздалегідь за-стерегти, щоб для зустрічей обирали людні місця. Особливо коли ви — журналіст. А ще майте на увазі, що ваша квартира буде начи-нена жучками.

Саме в такому місці відбулася моя конфіденційна зустріч із одним із найвпливовіших людей у німецькій зовнішній політиці 2003 року — у фойє одного з московських готелів. Шум рівня «корчми» — саме те, що нам було потрібно: він ускладнював підслуховування нашої розмови.

Мій гість із Берліна на той час уже прочитав перше видання цієї книжки. Маючи бажання поговорити про неї зі мною особисто, він по-годився на зустріч поза програмою свого офіційного візиту, в умовах конспірації.

Те, про що йшлося в книжці, не залишило його байдужим. Проте він не хотів вірити прочитаному. «Мені здається, ви дуже перебільшуєте! — сказав він, скептично на мене поглянувши. — Ваші прогнози надто похмурі!»

Я поцікавився, що конкретно він має на увазі. Мій співрозмовник помовчав і лише після другого кухля пива, повагавшись, все ж сказав: «Якщо повірити тому, що ви написали, робиться страшно».

Сприймати всерйоз те, що відбувається в Москві, не хотіли не лише співробітники із зовнішньополітичного відомства, а й представники фракції в Бундестазі, які стабільно критично ставилися до путінської Росії (серед них розгорілися дебати, спричинені виходом моєї книж-ки). «Половина моїх колег не вірить у те, що в ній написано, — пізніше зізнавався учасник засідання. — Вони просто не хочуть такому вірити!»

Через вісім років, уже після війни в Грузії та окупації Криму, на жаль, з’ясувалося, що мої перестороги мали під собою цілком реальний ґрунт і коли б, готуючи в 2006 році перше видання, я був би помірно критич-ний, зараз мені було б прикро за свою наївність.

Я не знаю жодного зі своїх німецьких колег-журналістів у Москві, хто б не помічав потьомкінського фасаду політики Путіна; і багато хто з російських колег чітко дають зрозуміти, що вони думають про російську пропаганду. Думка про Путіна, що склалася в цілої низки німецьких політиків і так званих експертів, які знають країну в основному

7

поверхово або не знають її зовсім, звучить, м’яко кажучи, непере-конливо.

Після вступу Путіна до Криму в березні 2014 року я переконався в очевидному. Мене не здивувало, що Путін вчинив таку агресію. Той, хто скрупульозно вивчав його політику, міг припускати, що та-кий крок можливий. Мене жахнуло інше: яке ж бо могутнє лобі Путіна в Європі і як багато в нього прихильників у відкритих деба-тах! Цілком зрозуміло, що керівник Кремля має серйозну фінансову підтримку і, як офіцер КДБ, уміє маніпулювати думками і вводити людей в оману. Що відчайдушнішою є пропаганда, то менше в ній правди, що напористішою — то, напевно, простіше цій інфекції про-никати в душі.

Своєю зухвалістю Путін заскочив зненацька багатьох громадян, які, ні про що не здогадуючись, потрапили на гачок путінської теорії відносності: «Косово = Крим», «Болотяна площа = Шанценфіртель1». Він зрозумів, що ті суспільства, які схильні до самокритики, особливо схильні і до сприйняття пропаганди, яку їм нав’язують. І, як раніше те зробив Ленін, він може створити на Заході величезну кількість «ко-рисних (і, звісно, довірливих) ідіотів» — поняття, яким вожді революції якось жартома називали своїх прихильників за кордоном. Як казав «вождь світового пролетаріату», капіталісти продали Совєтам мотузку, на якій потім їх і повісили.

Після приєднання Криму чимало абсурдних тверджень знайшли відгук і на Заході, і в них охоче повірили. Демократія, що панувала тут протягом століть, приспала пильність щодо пропаганди. Попри те що в цілому ми не довіряємо політикам та журналістам, приписуємо їм багато брехні і детально обговорюємо кожну помилку, якої вони припустилися, ми, втім, не відчуваємо, коли брехня стає нормою, а порушення — правилом. Того, що хтось знову і знову порушує за-кон, систематично використовує ЗМІ для маніпуляції свідомістю і каже протилежне тому, що є очевидним, ми не хочемо усвідомлювати, тому не віримо в це.

Можливо, ми цього просто не хочемо. Від того, що там, коло кноп-ки пуску ядерної ракети, сидить такий собі чоловік, котрий схильний до насильства й агресії, від якого можна чекати чого завгодно і який диктує своєму головному рупорові Дмитру Кисельову (у прямому ефірі

1 Квартал у Гамбурзі. Болотяна площа в Москві стала місцем проведення кількох мітингів «За честные выборы» в 2011–2012 рр. (прим. ред.)

8

Борис Райтшустер. Путінократія

в березні 2014 року) цитату про те, що Росія може знищити США, багато кому стає лячно, проте про наслідки таких заяв думати не хочеться. Порушення законності в такій авторитарній системі, як демократура Путіна, настільки виходять за межі природного сприйняття соціального життя, що в правовій державі ця система вже не може повернути собі колишню актуальність. Це підтверджується судженнями з-за кордо-ну, які звучать щодо таких одіозних правителів недавнього минулого, як Сталін та Гітлер.

Під час своїх лекцій, що їх мені доводиться читати в Західній Німеччині, я часто чую: «Того, що ви розповідаєте, не може бути!» Але зовсім по-іншому ці лекції сприймають там, де люди на власній шкурі відчули тоталітарний режим. Вони кажуть так: «Нам це відомо ще з часів НДР».

Відводити очі від проблеми небезпечно. Коли б ми протягом чотир-надцяти років не дурили себе, а зробили необхідні висновки, теперішнє становище не було б таким страшним. Той факт, що ми сьогодні так залежимо від російського газу та нафти, став закономірним резуль-татом політики колишнього канцлера Герхарда Шредера — людини, яка нині має високу посаду в російському концерні. Однак було б по-милково все валити лише на колишнього канцлера. Путіну симпатизує весь політичний табір — від Аліси Шварцер1 до Петера Гаувайлера2. Чи маємо ми справу з прихованим антиамериканізмом? Чи націлений Путін на групи, які ностальгують за соціалізмом і які не розуміють, що насправді він виступає за капіталізм «Дикого Заходу»? Чи імпонує багатьом його поведінка «справжнього чоловіка»?

Знову і знову лунають скарги, що Захід спить і уві сні мріє заво-ювати Росію. Це точка зору Путіна, якому, як працівникові КДБ, всюди ввижаються таємні змови. Реальність же така, що Росія посварилася з багатьма сусідами. Російська модель соціального устрою, на відміну від «американського стилю життя», не викликає заздрості в жодній із сусідніх країн. Те, що ці народи повернулися в бік Заходу, є наслідком політики Путіна. І ніякої провини США або ЦРУ, навіть коли б це їм було вигідно, в цьому немає.

Союзникам Путіна в Німеччині я б порадив не просто відвідати ни-нішню Росію, а бодай один раз пожити в ній тривалий час, відмовившись

1 Лідер феміністичного руху Німеччини останніх сорока років (прим. ред.).2 Заступник голови партії ХСС, депутат Бундестагу, відомий своєю заявою: «Допомагати Греції — це все

одно що давати шоколад діабетикові» (прим. ред.).

9

від тих переваг, які надає паспорт громадянина Німеччини, — пожити в статусі середнього росіянина, який щодня відчуває на собі сваволю неправової держави. А ще краще — у статусі журналіста. Той, хто в Росії не мовчить, а відверто критикує, та ще й робить публікації, повинен бути готовим до ворожого ставлення й ненависті. «Нахабний брехун», «Геб-бельс» і «єврейська свиня» — це лише деякі з образливих епітетів, що їх можна почути на свою адресу, якщо робити критичні репортажі. На тому, хто критикує російську дійсність, негайно ставиться тавро «русофоб» — ворог Росії.

Коли я починав у Росії свої дослідження для написання цієї книжки, мене неодноразово попереджали. Мої друзі, колеги та родичі ради-ли, щоб я не надто широко розкривав рота і не так старанно вдавав-ся в подробиці, торкаючись заборонених тем. Після виходу першого видання я почув, що цією книжкою я підписав собі смертний вирок. Навіть із офіційних установ приходили злегка завуальовані погрози: мені радили подбати про свою безпеку, позаяк те, що я тут роблю, є небезпечним. Коли я пізніше поділився пережитим із одним ученим, який досліджував у Берліні життя в колишній НДР, він сказав мені: «Вам не варто продовжувати. Я знаю, що ви розповісте далі. Тому, що з вами відбувається, навчалися в Штазі1, це називалося дезорганізацією».

Це відбувається не лише зі мною. Служба безпеки Росії (ФСБ) тисне на східних політиків, так само як і на міністрів Німеччини, — але про це ніхто не повідомляє. Спектр засобів такого впливу — від підкупу до нахабних погроз. Один із найбільш високопоставлених представників правоохоронної системи в Європі розповів мені про деякі обставини свого виходу на пенсію. Він зізнався, що до нього неод-норазово надходили погрози з боку Росії, і нарешті він вирішив поста-витися до них серйозно — від моменту смерті Олександра Литвинен-ка2, отруєного полонієм у 2006 році в Лондоні, де КДБ ще 1978 року прибрав болгарського дисидента Георгія Маркова. Колишній пра-воохоронець попросив не називати його імені: «Я пообіцяв своїй родині мовчати, щоб не накликати біду. Погрози на мою адресу були

1 Міністерство державної безпеки НДР (нім. Ministerium für Staatssicherheit), неофіційно скор. Stasi, Штазі) — контррозвідувальний і розвідувальний державний орган Німецької Демократичної Республіки (прим. ред.).

2 Підполковник держбезпеки, в період з 1988 по 1999 рік — співробітник КДБ і ФСБ. Активний критик путінського режиму і особисто В. В. Путіна. Організатор прес-конференції з приводу зізнання в отриманні замовлення від ФСБ на фізичне усунення Б. Березовського. Обвинувач спецслужб в організації в 1999 р. серії вибухів житлових будинків, метою яких, на його думку, був прихід до влади В. Путіна. У 2000 р. втік із Росії до Великої Британії. У 2006 р. помер від отруєння полонієм-210 (прим. ред.).

10

Борис Райтшустер. Путінократія

дуже серйозними, а я проігнорував ці попередження і тепер шко-дую. Цькування набрали неймовірних форм та розмірів. Так, один із найвідоміших інформаційно-політичних журналів у Росії запропо-нував заснувати премію «Найбільшому ненависникові Росії» і назвати її на мою честь: мій дід і такі, як він, несуть частину відповідальності за напад Гітлера на Радянський Союз. Але навіть дужче ніж цькування вразило мене те, що в Німеччині від моїх застережень відмахуються, навіть не вислухавши їх. Напевно, бізнес у Росії такий прибутковий, а зв’язки такі міцні, що ніхто не хоче в це занурюватися».

Путін, дід якого працював кухарем у Сталіна, вдається до методів 1930-х років. Своїх супротивників він дозволяє собі таврувати словом «фашисти», яке в росіян з огляду на криваву історію, пов’язану з цим словом, викликає особливо емоційний відгук у душі. Тут слід згадати Вінстона Черчілля, який одного разу застеріг: «Фашисти майбутнього називатимуть себе антифашистами».

Не існує вичерпних порівнянь, особливо в історії, але якщо взя-ти класичне визначення фашизму в «Енциклопедії Брокгауза»1, то подібність цього поняття до системи Путіна просто шокує. Різкість виступів у засобах масової інформації зашкалює, антизахідні виступи та шовінізм, розпалюваний на державному рівні, отруюють атмосферу навіть особистих відносин. Чимало моїх багаторічних зв’язків із друзя-ми поруйновані. Один із друзів сказав мені: «Коли я дивлюся новини, у мене з’являється бажання взяти зброю в руки і поїхати в Україну! Але коли я замислююся про це, то сам себе лякаюся: я ж багато років прожив в Україні і сам наполовину українець! Що ж із нами робить телебачення?!»

Пропаганда, вторгнення до сусідньої країни солдатів у камуфляжі без знаків розрізнення, захоплення парламенту і залякування вигляда-ють доволі застарілими способами ведення війни, які так добре забуті, що вже здаються новими. І Захід показав, що він їм мало що може про-тиставити. Ми живемо в іншому світі ідей. Приходимо з контактною групою, тоді як Путін вводить танки. Закликаємо агресора до пошуку взаєморозуміння, за яке нам виставляють зовсім неприйнятну ціну.

Уже при Борисі Єльцині владу і багатство в Росії захопила нечис-ленна кліка, яка заради утримання влади зрадила демократичним принципам. Хоча при Путіні з політики й були витіснені старі олігархи,

1 Brockhaus Enzyklopädie — німецька багатотомна універсальна енциклопедія, яка видається від по-чатку XIX століття (прим. ред.).

11

проте на їхнє місце прийшла нова кліка з членів КДБ та старих но-менклатурних працівників, які тепер контролюють більшу частину російської промисловості і захищають свої теплі місця такими мето-дами, які, м’яко кажучи, суперечать праву і закону. За часів Єльцина процвітала корупція і держава не могла подолати криміналітет. Під час правління Путіна корупція стала несучою опорою системи, і тепер саме з державного апарату виходить велика частина криміналітету. Ви-ник особливий різновид мафії — кримінальний капіталізм кам’яного століття з почерком КДБ. Росія є країною з найбільшою соціальною несправедливістю у світі: 110 олігархів володіють 35 % державної власності; щільність мільярдерів у 15 разів перевищує середній по-казник у всьому світі.

Коли моїй донечці було вісім років, вона запитала мене, чому я кри-тикую Путіна. Я пояснив їй, що глава Кремля в Росії поводиться, як лю-дина, яка під час гри в «Монополію» на свій розсуд розпоряджається касовими грошима, розподіляє дороги, встановлює орендну плату, видає карту подій і вирішує, кого посадити у в’язницю. «Я б з таким не стала грати», — сказала моя дочка. Для 140 млн росіян така гра без правил є щоденною буденністю. Тому мене злить, коли мені дорікають: мовляв, є ж і багато позитивного в сьогоднішній Росії, варто було б зга-дати і про це.

Під час лекції в Дортмунді один із молодих слухачів висловив критичне зауваження на мою адресу щодо того, буцімто я надто негативно описую Сталіна: «І за його правління багато людей були щасливими!» Напевно, ми так добре влаштувалися в нашій заможній правовій державі, що багатьом складно усвідомити, що таке дикта-тура. Всемогутність і свавілля чиновників нависають над людьми як дамоклів меч через тотальне їхнє безправ’я. Щоб відвести від нього очі громадськості і утримувати спокій, Путін робить ставку на пропа-ганду, агресивний націоналізм та військову експансію. Такі конфлікти, як у Криму, є еліксиром життя для його системи.

Мені б дуже хотілося написати іншу книжку. Наприклад, про пре-красних, гідних любові, відкритих людей у цій чудовій країні. Однак саме прості люди, які роблять країну, що варта любові, найчастіше потерпають від бюрократичного свавілля, безправ’я та соціальної несправедливості. І заради них я не можу мовчати. Той, хто виявив у бу-динку загоряння — початок майбутнього пожежі, повинен попередити про це його жителів і сусідів, вивести всіх із будинку і зосередитися

12

Борис Райтшустер. Путінократія

на гасінні вогню. Ніхто не стане дорікати цій людині: мовляв, замість того щоб панікувати, краще б поглянув, який гарний ремонт зроби-ли в будинку, як добре виглядають кімнати. А ти ж бо у своїх виступах намовляєш на весь будинок, ненавидиш усіх його мешканців! Так само абсурдними є і закиди на адресу журналістів, які нібито погано гово-рять про росіян. Видавати критику керівництва за критику підлеглих — це одвічна тактика авторитарного режиму.

Події, описані в цій книжці, відбувалися кілька років тому, проте нині вони ще актуальніші, ніж будь-коли. У виданні 2006 року я по-переджав про те, що для системи Путіна животворними й необхідними є кризи та конфлікти. На жаль, події в Грузії та в Україні, зокрема в Кри-му, є наочним підтвердженням цього (про них — новий розділ «Упе-ред — через усі кордони»). Путін чимдалі швидше розкручує маховик ескалації конфлікту. І ми, поки не пізно, повинні це усвідомити.