-
Національний науково-дослідний інститут українознавства
Фундатор сучасного українознавства
Збірник матеріалів і наукових праць
На пошану 80-річчя Петра Кононенка
Київ 2011
-
2
УДК 908 (478) ББК 63,5 (4 УКР) Ф 80 Автор-упорядник,
відповідальний редактор – кандидат історичних наук Фігурний
Ю.С.
Рецензенти:
Баран В.Д. – член-кореспондент НАН України, професор, доктор
історичних наук. Калакура Я.С. – професор, доктор історичних наук.
Крисаченко В.С. – професор, доктор філософських наук. Ятченко В.Ф.
– професор, доктор філософських наук. Ф 80 Фундатор сучасного
українознавства. Збірник матеріалів і наукових праць. На пошану
80-річчя
Петра Кононенка / Автор-упорядник, відповідальний редактор,
автор передмови Фігурний Ю.С. – К.: ННДІУ.– 2011.– 200 с.
Збірник присвячено 80-річчю від дня народження широковідомого в
Україні й за її межами
видатного ученого-українознавця, літературознавця, прозаїка,
поета, лауреата Міжнародної премії імені Й.-Г. Гердера, академіка,
доктора філологічних наук, професора, директора ННДІУ П.П.
Кононенка. У ньому зібрано інтерв’ю з П. Кононенком, вітання
ювіляру, біобібліографічний нарис про життєвий і творчий шлях П.
Кононенка, а також наукові дослідження, розвідки, в яких
аналізуються його наукові концепції, праці та дослідження
українознавчої проблематики загалом
Ця книга була підготовлена в рамках науково-дослідної роботи
«Україна і світове українство в системі українознавства. Українці в
світовій цивілізації і культурі», що фінансується за рахунок
державного бюджету. Її керівником є П. П. Кононенко.
Праця розрахована на учнів, вчителів, студентів, викладачів,
аспірантів, науковців і всіх тих, хто цікавиться сучасним
українознавством і його фундатором – Петром Кононенком.
У підготовці Ювілейного Збірника на пошану
Петра Петоровича Кононенка взяв активну участь
СИДОРЕНКО СЕРГІЙ МИКОЛАЙОВИЧ
ББК 63,5 (4 УКР) © ННДІУ МОНМС України, 2011.
© Фігурний Ю. С. 2011
-
3
ПЕРЕДМОВА – «PER ASPERE AD ASTRA!» (ЧЕРЕЗ ТЕРНИ ДО ЗІРОК!) 80 –
це не тільки і не стільки цифри, які позначають кількість, суму
чогось тощо. 80 – це символи, символічні знаки, що
виокремлюють, визначають, виділяють і винагороджують тих, хто
попри всі життєві негаразди і перешкоди зуміли здолати
вісімдесятилітній відрізок часу і перейти на ще один, вищий рівень
людської самобутності. У сучасній Україні середній вік пересічного
українця – 64 роки. Майже так само прожив і мій батько Степан
Якович Фігурний (1924-1989 рр.) – учасник і ветеран Другої світової
війни, гвардії сержант, кавалер ордена «Слава» ІІІ ступеня. Ось
тому, ті чоловіки, яким щастить здолати не тільки ці фатальні,
середньостатистичні цифри, а тим більше дожити до 70, 80 і навіть
більше – вони заслуговують на повагу і пошану своєї життєздатності
і життєлюбства. Окрім того, якщо ми перевернемо число 80 на 90°
вправо за годинниковою стрілкою, то отримаємо перемогу
безкінечності і безмежності (∞) над безіменністю й безликістю (ο).
Отже, 80 – це знак долі і ознака обраності, тим паче, що коли
80-літній ювілей святкує Петро Петрович Кононенко – доктор
філологічних наук, професор, Президент Міжнародної асоціації
«Україна і світове українство», член Української Всесвітньої
Координаційної Ради, член Ради Національної спілки письменників
України, академік Української академії наук, Академії наук Вищої
школи України, Української Вільної Академії наук у США, Міжнародної
Слов’янської академії наук, Української академії політичних наук,
головний редактор журналу «Українознавство», голова редколегії
«Збірника наукових праць Науково-дослідного інституту
українознавства», генерал-полковник українського козацтва, лауреат
республіканський премій імені Олександра Білецького, Ярослава
Мудрого, Володимира Великого, Івана Огієнка, Олени Пчілки та
Міжнародної премії імені Й.-Г. Гердера, відмінник і заслужений
працівник народної освіти, кавалер ордена князя Ярослава Мудрого V
ступеня (девіз якого «Мудрість, честь, слава»), та інших державних
нагород, автор понад 800 статей українською, англійською,
грузинською, німецькою, польською, російською, хорватською й іншими
мовами та 40 монографій, серед них: «У пошуках суті» (1981); «Село
в українській літературі» (1984); «Українська література. Проблеми
розвитку» (1994); «Українознавство» (1994, 1996); «Свою Україну
любіть…» (1996); «Михайло Грушевський» (1998); «Феномен української
мови» (1998, 1999); «Освіта ХХІ століття. Філософія родинності»
(2001); «Український етнос: ґенеза і перспективи» (2003);
«Національна ідея, нація, націоналізм» (2005, 2006);
«Українознавство: конспект лекцій» (2005); «Українознавство»
(2006); «Українська освіта у світовому часопросторі» (2007);
«Українська національна ідея: проблеми методології» (Київ, 2008)
(деякі з них були написані у співавторстві), поет, прозаїк,
драматург, творець вибраного «Марія на Голгофі» (1996), «Вибраних
творів у 3-х томах» (1999), поетичної збірки «Голоси в пустелі»
(2006) та ін., фундатор і директор ННДІУ. Весь цей довгий перелік
здобутків, звань, нагород і посад, ми навели не стільки для того,
щоби відзначити досягнення ювіляра, а з метою віддати шану його
феноменальній працездатності і працелюбності. Будь-який ювілей, а
особливо 60-, 70-, а у нашому випадку – 80-ліття, це час підведення
проміжних підсумків, критичного аналізу прожитого, зробленого і
саме головне – планування нових цілей, завдань і засобів, методів
щодо їх подальшої реалізації та втілення в реальне життя. Головний
здобуток Петра Кононенка – створення ним сучасного українознавства
– цілісної, комплексної й інтегративної науки (впорядкованої
системи наукових знань) про Україну, українців і світове українство
у світовому цивілізаційному часопросторі; навчальної дисципліни,
яка вивчається і викладається в усіх учбових закладах України (ЗНЗ
і ВНЗ I–IV категорій); національно-патріотичної ідеології
Української Самостійної Соборної Держави – «українолюбства». Також,
Петро Петрович є фундатором Національного науково-дослідного
інституту українознавства Міністерства освіти і науки, молоді та
спорту, який пройшов нелегкий тернистий шлях від
вузькоспеціалізованого Інституту українознавства при Київському
Національному Університеті імені Тараса Шевченка до
загальновизнаної в Україні, Європі й у цілому світі фахової
наукової українознавчої фундації. Не можемо ми оминути й заснування
ним ще у 2001 р. наукового, громадсько-політичного,
культурно-мистецького, релігійно-філософського, педагогічного
журналу «Українознавство», який за 10 років свого існування, став
не тільки друкованим органом, трибуною і науково-дослідною
лабораторією ННДІУ, а і успішним модерним інноваційним проектом,
завдяки чому його електронна версія отримала можливість
поширюватися в мережі Інтернет, і тим самим став доступним майже у
будь-якому куточку планети Земля. Також, ми хочемо відзначити
вагому роль П. Кононенка у створені й тиражуванні «Збірника
наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства», 26
томів якого, без перебільшення стали дієвим засобом збагачення
українознавчої думки, і поширення й просування українознавства як
науки, навчальної дисципліни й державницької ідеології в усі сфери
життєдіяльності українського суспільства. Загалом, щоби виважено,
об’єктивно, професійно і головне цілісно, комплексно і
всеоб’ємлююче охарактеризувати весь доробок ювіляра, навіть однієї
монографії буде замало, проте, ми сподіваємося, що молоде покоління
українських вчених вже незабаром розпочне працювати у цьому
перспективному напрямку. Але поки цей науковий вектор (точніше
неорана цілина) буде розроблятися, ми пропонуємо на розсуд читачам
ювілейний збірник на пошану Петра Кононенка, в якому нами зібрані
багаточисельні дослідження і матеріали, які сподіваємося, не тільки
допоможуть визначити і проаналізувати вагомий внесок ювіляра в
українознавчу науку, а і стануть в нагоді всім тим, хто
зацікавиться цією важливою проблематикою. Загалом, в українській
академічній науці існує неписана традиція, що в т. зв. «Збірниках
на пошану» є 1-2, максимум 3-4 статті, які присвячені ювіляру
безпосередньо, чи висвітлюють і характеризують науковий напрямок, в
якому він особисто працює і досяг тих чи інших успіхів, а всі інші
статті у переважній своїй більшості мають дуже далеке відношення до
«героя нашого роману» і до його наукових зацікавлень і уподобань.
Автор-упорядник і науковий редактор цього збірника категорично не
згоден з такою структурою його контенту (змістового наповнення).
Саме тому, відбираючи матеріал, він намагався керуватися такими
принципами: 1) співавторами цієї праці можуть бути лише
співробітники ННДІУ (теперішні і колишні); 2) головними критеріями
відбору публікацій є наявність у них українознавчої проблематики та
присутність у дослідженнях аналізу праць, наробок, концепцій П.
Кононенка та посилань на його напрацювання; 3) майже всі матеріали,
які ми відібрали, були вперше оприлюднені на шпальтах часопису
«Українознавство» у 2005-20011 рр.; 4) жорсткий ліміт часу (збірник
готувався до друку в травні 2011 р. і мав би бути представлений
ювіляру 31.05.2011 р.) не завжди сприяв якісному і кількісному його
наповненню.
Наостанок, ми хочемо подякувати всім співробітникам ННДІУ, які
своїми грошовими внесками забезпечили фінансування проекту та його
тиражування. Особлива подяка: П. Кононенку, який благословив це
видання; Н. Істоміній, яка наснажила автора-упорядника ідеєю
створення цього збірника. А також – Т. Ренке (координація проекту);
Ю. Сіренку і О. Терещенко (створення обкладинки); О. Мельниченко
(макетування і друк); О. Чиркову і В. Кухар (консультування,
«витягнення» з Інтернету матеріалів до Збірника і комп’ютерна
верстка); О. Ярошинському (надрукований ним у журналі
«Українознавство» № 1–2011 р. бібліографічний покажчик до часопису
за 2001-2010 рр., посприяв швидкому відбору статей до Збірника); І.
Похиталюк і С. Фоміній (консультаційна допомога у творенні
ювілейного видання) тощо.
Врешті-решт, ми сподіваємося, що збірник на 80-ліття П.П.
Кононенка не тільки гідно представить його творчий українознавчий
науковий доробок, але і допоможе українцям у розбудові
демократичної, правової, високоосвіченої, інтелектуальної,
інноваційно-технологічної, заможної й потужної
європейсько-орієнтованої Української Самостійної Соборної
Держави!
Автор-упорядник, науковий редактор – кандидат історичних наук,
завідувач відділу української етнології Юрко Фігурний
-
4
І РОЗДІЛ ЮВІЛЕЙНІ ІНТЕРВ’Ю ТА ПРИВІТАННЯ ГОЛОВНОМУ РЕДАКТОРУ
ЖУРНАЛУ «УКРАЇНОЗНАВСТВО» П. КОНОНЕНКУ
Істоміна Надія
Передмова до інтерв’ю...
Неправду кажете, що в нас Нема своїх богів – пророків,
Що дух святий в серцях пригас… Нам теж даровано нівроку:
Народжує пророків час ! Весна. Пора оновлення і цвітіння
природи. В біло-зеленій купелі Голосієва тонуть різнокольорові дахи
будинків.
Веселий гомін пташок у заквітчених садах, легкий подих вітерцю
... Сонячний промінчик грайливо пестує сторінки мого архіву. На
столі розкладені особисті записи, нотатки... і ось до рук потрапив
журнал «Україна» двадцятирічної давнини (1991 р. № 20) з пожовклими
сторінками. Погляд зупинився на статті «До глибин» (с.10—13).
Стаття – це виклад розмови з професором Петром Кононенком, який на
той час був головою ради новоутворенного Інституту українознавства,
деканом філологічного факультету Київського університету, доктором
філологічних наук, письменником, стаття, яка викликає цілу низку
спогадів, думок, реляцій ...
Читачеві робити висновок – наскільки актуальні і в наш час
роздуми Петра Петровича у дев’яності роки ХХ ст. Виходять в світ
дбайливо підготовлені, ретельно вивірені багаточисельні наукові
праці з українознавства. Вага їх завжди
подія в науці і незмірно зростає, коли йдеться про постать,
масштаб діяльності якої і роль у освітньому, суспільно-культурному
житті України явно неадекватні рівню знань про неї наших
сучасників. Сказане цілком стосується характеристики Петра
Кононенка – відомого ученого, доктора філологічних наук, професора,
академіка, який упродовж багатьох років послідовно й наполегливо
досліджує і творить науку українознавства, науку любові, етики,
життєтворчості, науку самопізнання українського народу не тільки на
теренах України, а й у світовій цивілізації і культурі, людину
енциклопедичних знань, письменника і поета, літературо- і
мовознавця, громадсько-культурного діяча, директора Національного
науково-дослідного інституту українознавства.
Усе життя Петра Кононенка – вибух творчості і неспокою, які
вмістили так багато доброго, вся його творчість і невтомна
діяльність це вияв доброти і гніву, мудрості і любові. Він вміє
ловити сіттю слова людські душі. Людянність причаровує, його
щирість – всеохопна, бо щирий ніколи не сплутає правди з кривдою,
ширість його – це чесність і вірність, джерельна чистота душі. У
нього немає каменя за душею, він безстрашно рече істину серед
брехні і облуди. Його щедрість – це відчайдушна відкритість до
всього світу і космічна привітність.
Кононенкова щирість – це всеосяжна любов до життя.. Найбільше
любить землю, людей, поезію і ... село Марківці на Чернігівщині, де
мати подарувала йому життя і де він уперше побачив сліпучу синь
українського неба ... Він любить життя. Жадібний до життя, невтомно
орє й засіває свою ниву, ниву освіти і науки.
Від щирого серця бажаємо нашому ювіляру снаги і міцного
здоров’я, щасливого довголіття, аби всі його справи були
непідвладні плину часу та зміні поколінь. Нехай тепло сердець
друзів, колег захищають його від негараздів, а в майбутньому очікує
на нього багато наповнених творчими справами років.
ДО ГЛИБИН
Інтерв’ю журналіста часопису «Україна» Михайла Малаша з
професором Петром Кононенком про ідею створення Інституту
українознавства при Київському Національному університеті імені
Тараса Шевченка
Свого часу Михайло Грушевський зауважував, що царизм покладав
надії на Київський університет, як на цитадель русифікації. За
радянського часу ідеологи сталінізму процес нищення національної
свідомості української Інтелігенції називали здобутком
інтернаціоналізації. Тому навіть в роки народного відродження
атестували Київський державний університет імені Т. Г. Шевченка не
інакше, як «рассадником украинского буржуазного национализма».
Казали так не тільки якісь там «варяги», для котрих уся планета —
то лиш «малая Родина», але чомусь найбільше їм смакував український
борщ і сало. Блюзнірствували й наші землячки, яким поперек горла
стояло оте українство — і своє (хоча б паспортне), і своїх
співгромадян історичних і етнічних, бо ж була установка: «нельзя»,
«не пущать», «осудить», «розвенчать»...
Розгадка феномену українського самозречення, самозаперечення
лежить на поверхні, її давно розголосив великий поет Євген Маланюк:
«Малоросійство — хвороба української бездержавності». Тож
згляньмось тепер над братами своїми єдинокровними, над людьми
кволої волі, слабкої пам'яті й позиченого розуму. Вони варті цього,
бо ж кажуть, що коли Бог хоче кого покарати, він відбирає в того
розум (читайте: власний розум).
Але тоді й співчувати таким людям було небезпечно... На практиці
Київський університет в особі його найкращої частини викладачів і в
найтяжчі роки намагався тримати
марку українського вузу. Якщо не весь університет — то бодай
окремі факультети, якщо не факультети, то хоча б кафедри.
Траплялося, що на кафедрах були лише горді одинаки. Вони помічали
(і тому хвалилися чи жалілися!), що навіть деякі колеги називають
їх націоналістами. Як вихованцеві цього вузу, мені довелося бачити
в очах цих мужніх людей, котрі пережили й важчі літа, гіркі сльози.
Та тільки тепер я розумію — у скількох очах я не міг побачити сліз.
Бо просто не бачив у аудиторіях за кафедрами тих людей: їх не
тримали на такій роботі... Але, не все було втрачено. Для всієї
нації обернулися університетами пермські та мордовські табори,
київські підвали, дніпропетровська психушка, інші рідні та «братні»
катівні, їх пройшли Василь Стус і Валерій Марченко, Іван Дзюба та
Іван Світличний, Левко Лук'яненко і Вячеслав Чорновіл, Мирослав
Маринович і Василь Січко, Юрій Бадзьо і Микола Руденко... (Даруйте,
братове, що не називаю всіх, бо ж ім'я вам — легіон).
Та настали благословенні часи, й поволі-волі поверталася колишня
снага й до Київського, справді-бо українського університету. І ось
у стольному Києві новина за новиною: в університеті вперше в
республіці відкрито кафедру української філології; при університеті
почав діяти Інститут українознавства, а з нового навчального року
працює перший національний гуманітарний ліцей.
І ми вирішили: найповнішу інформацію про все те бажано взяти з
перших рук. А відтак звернулись до професора Петра КОНОНЕНКА —
голови ради Інституту українознавства, декана філологічного
факультету Київського університету, доктора філологічних наук,
письменника.
— Петре Петровичу, що підказало вам і вашим колегам ідею
створити Інститут українознавства? — У наш час проводиться багато
надзвичайно корисних заходів, спрямованих на відродження нації.
Створюються
товариства, асоціації, фонди, які відіграють важливу роль у всіх
сферах життя. Але якщо не буде людей, котрі зможуть підтримати це
духовне збурення, воно затихне. Отже, в основу основ треба ставити
знання. Патріотизм народжується тільки з глибоких знань. Тут не
допоможуть ні заклинання, ні заклики бути патріотами.
-
5
А у нас, українців, є чим гордитися. Наша історико-культурна
спадщина сягає глибин століть, тисячоліть. її витоки в літописах:
спочатку — київських, потім — галицько-волинських, згодом —
козацьких. Відтоді ж веде родовід наша історико-філософська,
економічна та педагогічна думка, тоді ж визначилися принципи моралі
та етики українського народу. Предки наші, як і всі філософи, добре
знали, головна проблема в пізнанні світу — походження людини і
всього сущого, доскіпувалися, що первинне: дух чи матерія? Але вже
в далекі часи у нас стояло питання: закон чи благодать? Саме з того
моменту українство розвивалося як народ, для котрого найвищим був
ідеал свободи. Ще тоді зародилися основи нашого демократизму,
гуманізму.
–– Але, мабуть, були певні реальні передумови для того, щоб
зробити в цьому ділі найважливіший крок — перший?
— Ідея створення Інституту має глибоке коріння і в Київському
університеті, і в дійсності республіки, і в прийнятих документах —
Законі про мови та Декларації про державний суверенітет України. Що
означають ці документи? Коли був прийнятий Закон про мови, питання
про державність української мови постало дуже гостро. Бо добре
відомо, що в цілому ряді областей українських шкіл, так само як і
україномовних, не було. Моя рідна Чернігівщина колись була краєм
високої культури й духовності, патріотичної діяльності багатьох
поколінь. Та з часом виявилось, що в самому Чернігові, як і в
багатьох районах області, за велике досягнення подавали те, що там
не стало україномовних шкіл. І витлумачували це «досягнення» як
найвищий рівень інтернаціоналізму. Але російськомовними стали не
тільки народні школи... Навіть заклади культури, вузи, державні
інституції. І це на Чернігівщині, де створено світовий шедевр
словесності й патріотизму— «Слово о полку Ігоревім»; у час
Гетьманщини вона була поспіль вкрита народними школами і надихала
на творчість Л. Барановича й М.Максимовича, П.Куліша і Т.Шевченка,
Б.Грінченка й М.Кибальчича, П. Тичину, М. Коцюбинського, О.
Довженка...
Паспортом кожного народу, його національного обличчя с мова.
Великий педагог Ушинський писав (до речі, на Чернігівщині), що мова
— найбільший здобуток народу. І коли гине держава, народ може
поновити навіть державу. Але коли гине мова, гине і народ.
Ось чому усвідомлювалося, що українознавство має починатися з
історії й мови. Бо ж ідеться не про фахові предмети у школі чи
вузі. Про головне — місце кожного народу, в даному разі
українського, серед інших культур, і не лише духовної, а й
матеріальної. У цьому зв'язку зауважу, що одним з поштовхів до
створення Інституту українознавства стало ознайомлення з життям
українців у Канаді, де мені довелося побувати з групою письменників
на Шевченківських читаннях. Ми звернули увагу на те, що серед
найкращих тамтешніх фермерів є сотні українців, а в середніх та
вищих школах серед людей інтелектуальної праці є й фахівці
українського походження; що в парламенті, в усіх сферах державної
діяльності — велика кількість синів і внуків вихідців з України. І
не випадково в Едмонтоні десятиліттями працює інститут
українознавства. А в Саскатуні та Вінніпегу ми зазнайомилися з
десятками, сотнями людей, які досліджували питання українського
етносу, української мови, культури. Відомо також, що у Сполучених
Штатах, у Гарварді, провадяться фундаментальні дослідження з
українознавства. Українознавчі центри діють в Австралії, у Римі, в
Німеччині, у Франції, Чехо-Словаччині, Польщі, Лондоні...
— Бачу, поштовхів до створення інституту українознавства було
більше за кордоном, ніж у метрополії. Ви не заперечуєте таку
думку?
— Справді, змушений констатувати прикрий момент: українську
культуру часом глибше знають і шанують на інших континентах, ніж ми
самі... У Канаді ми сумно жартували: коли на Україні студентам
більш не буде умов для проведення практики в школах, ми повеземо їх
до Канади. Або ще такий факт. Нещодавно в Японії вийшов «Кобзар»
Тараса Шевченка обсягом понад 500 сторінок. Виходить, Японія знає
Україну, її генія, його твори. У нас же не з'явилося бодай
розгорнутої рецензії на це видання, не те що дослідження.
І знову й знову виникало запитання: чому 50-мільйонний народ,
який дав світові талановитих хліборобів, митців, сталеварів,
учених, космонавтів, художників найвищого рівня, часом практично
незнаний на Батьківщині, в тій самій співдружності народів, яку ми
звемо Радянським Союзом?
І ще зарубіжні паралелі. Нещодавно ми з проректором університету
Леонідом Губерським і деканом факультету журналістики Анатолієм
Москаленком побували в Китаї. Проректор Нанкайського університету
завважив: наш університет молодший, ніж Київський, ми знаємо ваші
здобутки, але й самі прагнемо бути на сучасному рівні. Отже, й
великий Китай, умовно кажучи, знає маленьку Україну, і знає не
тільки в окремих містах. Ми одержали листа з Уханського
університету. Його керівники пропонують багатоаспектну співпрацю:
вивчати китайську і українську мови та літератури, історію,
культуру Китаю і України, переселенців,—тобто почати велику
співдружність для спільного розвитку. І водночас така реальність. У
Китаї у нас виникли труднощі з квитками на літак, і ми звернулись
до радянського посольства в Пекіні. Штат посольства налічує понад
800 працівників, але в ньому ніхто не цікавився не те що нами, а й
взагалі Україною, її культурою та освітою. Вже згодом, коли я
слухав дебати наших депутатів у парламенті республіки про те, чи
треба передавати міжнародні повноваження України Союзові, то думав:
чи окремі з них слабо обізнані з реальними наслідками «делегування»
свого суверенітету, чи занадто лукаві й підступні? Тому що Україна,
передавши (чи делегувавши) свої повноваження, фактично одрізувала
себе від світу, втрачала власне обличчя, внаслідок чого переставала
бути суб'єктом міжнародної співдружності та об'єктом інтересу. Нині
до неї тягнуться численні народи й країни, прагнуть краще її
узнати, розширити контакти з нею — то чому ж треба вважати, що
хтось краще представлятиме інтереси України, ніж вона сама?
Природно, що ми й почали думати-гадати: столичний університет
повинен не тільки знати, що діється в світі, як сприймають Україну,
він повинен робити все, щоб Україна змогла здобути світовий досвід
і використати його для всебічного розвитку народу, а з іншого боку,
щоб Україна пішла у світ і поділилася своїм досвідом і щоб цей
досвід був взаємно корисним у всіх сферах, надто ж на терені
духовної культури, державного і політичного життя. А шлях до цього
— підготовка кадрів, спроможних виконати історичну місію.
— І як же ви вирішили реалізувати цей план? — Перш за все ми
створили в університеті кафедру української філології, щоб
допомогти всім студентам і викладачам
опанувати українську мову, а відтак історію й культуру. Гірко це
звучить: у столичному університеті необхідно ставити питання про
опанування мовою та історією народу-автохтону. Але це й досі
печальна реальність, а в багатьох вузах республіки ситуація ще
гірша. Тому з волі ректора, академіка В. В. Скопенка комісія з
представників філологічного, історичного, філософського,
юридичного, географічного, економічного факультетів, очолена
проректором Л. Губерським, розробила велику програму переходу
діловодства на українську мову, вивчення всіма студентами та
викладачами української мови, створення підручників, посібників і
програм, словників, переклад наукових вісників...
— Чи були на цьому шляху труднощі? А якщо були — несподівані чи
й закономірні? — Все давалося непросто. Адже відомо, що перша
кібернетична енциклопедія вийшла українською мовою. І в той же час
філософи, які
десятиліттями не послуговувались рідною мовою, не могли перейти
на україномовний понятійний науковий апарат, бо він послідовно й
цілеспрямовано витіснявся з наукової літератури. Ви, мабуть,
читали, що Інститут філософії кілька років тому з-поміж великої
кількості друкованої продукції видав аж... одну книжку українською
мовою, та й то про боротьбу з українським буржуазним націоналізмом.
Про конструктивні проблеми й шляхи розвитку, про здобутки нашого
народу українською мовою не повідомлялось. Та й як могло
повідомлятись, коли в жодному вузі України доти не було кафедри
української філософської думки. Ось і постало питання: як фізикам і
кібернетикам, правознавцям, філософам, історикам, міжнародникам і —
хоч як це парадоксально! — викладачам романо-германської філології,
котрі зазвичай володіють кількома мовами і є доволі обдарованими
людьми, але які вважають, що можна володіти кількома мовами світу,
але — не володіти мовою свого народу і
-
6
не викладати цією мовою своїх курсів,— як їм працювати далі? Чи
ставати на шлях формування народної інтелігенції, чи продовжувати
процес денаціоналізації свідомості і культури?
Комісія працювала тривалий час. А потім весь комплекс проблем
розглянула Велика рада університету. З її волі й почала працювати
кафедра української філології, котра усвідомлює: наступний крок —
пропаганда і вивчення української літератури, культури в цілому. І
це знаходить відгук на різних факультетах. Приміром, ми одержали
заявку від юридичного факультету про потребу прочитати курс не
тільки української, а й світової літератури, І не лише для
студентів, а й для старшокласників Києва, котрі під егідою
юридичного факультету поглиблено вивчають право.
Тепер планується вивчення української мови протягом року, після
чого студенти складатимуть залік та іспит. Хочу наголосити:
українську мову вивчають на кожному факультеті з урахуванням
специфічного для кожного з них понятійного апарату, так, щоб
слухачі не просто вивчили мову, а могли нею користуватись на
лекціях, у науковій, громадській та державній діяльності. Тобто,
щоб українська мова стала справді державною, а республіка цим самим
і в цій сфері могла виявити свій суверенітет.
Природно, що зміна орієнтації не могла не зумовити комплексу
проблем. Зокрема: стосовно функціонування мов і літератур, розвитку
культур інших народів України. Адже не можемо не печалитись тим
фактом, що діячі культури Росії виявляли зовсім різні тенденції на
різних етапах історії. Так, якщо в минулому столітті Герцен,
Чернишевський, Добролюбов, Толстой постійно виступали на захист
української мови і культури, то в XX столітті російська
інтелігенція в масі своїй відступила від тієї великої традиції, не
відмежувалася від згубної ідеології «злиття» національних мов і
культур, що практично орієнтувало на їх уніфікацію й зникнення. І
не випадково ще в 20-і роки Винниченко мусив у різкій формі
докоряти Горькому за те, що він зважився трактувати українську мову
як діалект російської і навіть бідкався тим, що його твори хочуть
перекладати українською. Щодо Горького могло бути й випадковістю.
Але загалом — відображенням відомої тенденції, яка ще з перших
років сталінізму, на превеликий жаль, стала нормою. Це трагічно
відбилося на долі української культури. Тому природно й те, що ми
не могли погодитись на існування ситуації, за якої державність
української мови утверджувалася б за рахунок ущемлення мов та
культур національних меншин, які живуть на Україні, в тому числі й
за рахунок великої російської національної меншини. Оскільки у нас
і у Львові є кафедра слов'янських мов і літератур, ми вирішили
створити кафедру мов і літератур народів України, за допомогою якої
вивчалися б і білоруська, грецька, молдавська, єврейська, угорська
мови (літератури). Отже, щоб за її допомогою готувалися кадри,
спроможні працювати в школах і вузах, театрах, у пресі, на радіо й
телебаченні національних меншин України. Очолив кафедру відомий
славіст — І. А. Стоянов, працюють на ній інші відомі фахівці,
зокрема професор білорусист — Г. І. Півторак.
— Виходить, для створення Інституту українознавства ви
скористалися зворотним шляхом: почали з вивчення найменших
структур, які творять поняття Україна?
— І так, і не зовсім. Передовсім ми не могли погодитися,- щоб
український народ проявив ті ж прикрі якості, що й панівні нації
різних імперій, у тому числі й радянської. Мало стати навпаки — щоб
у нашій республіці було повновладдя всіх націй, всіх мов і культур,
що, до речі, відповідає світогляду українського народу, його
філософії й історичній волі. А водночас ми усвідомлювали, що не
маємо права мислити українознавство лише в межах України. Оскільки
ми упродовж тисячоліття органічно зв'язані не лише з Заходом, а й
зі Сходом, а наші зв'язки з останнім ще в 30-ті роки були грубо
обірвані, наступним кроком і було створення кафедри українського
сходознавства. Скажу принагідно, що в 20-ті роки завдяки
академікові Агатангелу Кримському сходознавство було на Україні на
найвищому рівні, навіть тепер за його підручниками навчаються люди
в багатьох арабських країнах. Але Україну відмежовано і від тих
країн, навіть від сусідньої Туреччини (такою виявилась плата за
зречення власного суверенітету). Тож закономірно, що в столичному
університеті мали поновити діяльність інституції з питань
сходознавства. Наголошую: не просто східних мов, а кафедра
українського сходознавства. Тобто, з вивчення мов і культур Японії,
Китаю, Індії, Туреччини, арабських народів, Грузії, Азербайджану
через призму наших взаємин з цими народами. Тяжко уявити собі
фахівця з історії України, котрий хотів би написати правдиву працю,
не користуючись архівами Туреччини. Або філософа, який вивчає
діалектику Гегеля і не володіє німецькою мовою. У нас же, на жаль,
це жорстока реальність. І це за умови, що зв'язки із Сходом Україна
мала принаймні з IV—VI століть до нашої ери, коли наші предки
зносилися з Індією і арабським Сходом. А тому доречно говорити про
взаємовплив не тільки міфологій, літератур, філософій, а й
здобутків освіти, науки, матеріальної культури.
— Отже, кафедра діє вже цілий рік. Можна зробити перші висновки.
— Цей рік засвідчив інтерес до кафедри не лише філологів,
істориків, філософів. У групах навчаються журналісти,
економісти, юристи. Скажімо, бажаючих вивчати китайську мову до
нас записалося понад 30 студентів. Згодом до нас почали приходити
фізики, географи, математики. Усіх ми поки що прийняти не можемо,
але в перспективі, гадаю, задовольнимо їхні потреби. До речі,
нещодавно Академія наук прийняла рішення про створення Інституту
сходознавства, на керівництво запрошено професора Омеляна Пріцака.
І він одразу ж звернувся до нас, керівництва університету з
пропозицією про співпрацю, зокрема й про те, щоб ми готували кадри
і для цього інституту. Але, знову-таки, не лише філологів, хоч
приділятимемо велику увагу й цьому фаху.
— Як ви бачите практичне використання вихованців кафедри
сходознавства? — Уявімо собі, що Голова Верховної Ради України
Леонід Кравчук чи прем'єр Вітольд Фокін поїхали не тільки до
Німеччини, а й до Китаю чи Японії. Та кого вони можуть узяти за
радників з України, тобто, чи маємо ми таких, котрі б, володіючи
мовами, глибоко знали соціально-політичну обстановку, впевнено
орієнтувались в соціальному, науковому досвіді, духовних цінностях
тих народів? Таких людей готуватиме наш інститут, який ставить
перед собою два завдання: перше — вивчення самої України, друге —
вивчення історії, проблем взаємовідносин України зі світом. Україна
і світ, світ і Україна. На розгляд ради інституту ми винесли
питання про створення ще двох кафедр: українознавства— з такими
напрямками, як український етнос, природа, екологія, суспільна і
філософська думка, культура і релігія, право і Україна в
міжнародних відноси-нах; та кафедри заходознавства — з вивченням
мов, історії та культури регіонів: англомовного, німецько-,
іспансько-, італійсько-, франко- і шведськомовного. Хочу зауважити:
у нас є факультет романо-германської філології, який багато робить
для підготовки знавців західноєвропейських мов. Та ми не суперники,
ми будемо активно співпрацювати з його фахівцями. Але наголошую:
тут є велика відмінність. Там готують знавців чужих мов, котрі
можуть працювати в різноманітних сферах. Ми ж го-туємо кадри, що на
своїх факультетах оволодіватимуть глибинами й секретами певних
професій, а з нашою допомогою опановуватимуть українську мову,
культуру, історію і, певна річ, в органічному порівнянні мову,
історію, культуру, освіту, здобутки певного зарубіжного народу.
Йдеться про те, щоб історики, хіміки, філософи, фізики, оволодівши
мовою одного з ре-гіонів чи народів, на цій базі змогли б
синтезувати досвід світовий і український.
— Як сприйняли ідею створення Інституту українознавства люди,
від яких чималою мірою залежить, бути чи не бути новому навчальному
закладу?
— Хто як. Постійно цікавиться нашими справами ректор
університету академік Віктор Васильович Скопенко, до речі, хімік за
фахом. Він обраний до складу ради інституту. Ділову участь у
вирішенні питань беруть декани факультетів професори А. Москаленко,
М. Тарасенко, А. Слюсаренко, Б. Гончаренко, В. Нестеренко.
Виявляють зацікавленість і підтримку президент і директори
інститутів Академії наук України, керівники видавництв (першим
нашим спонсором стало видавництво «Веселка»). Ми дістали активну
підтримку Мінвузу республіки, зосібна першого заступника міністра
Леоніда Каніщенка. Але є й ті, що лише приглядаються, а то й
очікують невдачі. І не стільки через неприйняття, а з лінощів духу
і розуму. Були «нейтральні» й з іншої причини. А саме: нині перед
нами постала нова проблема, суто матеріальна: Інститут потребує
належного матеріально-
-
7
технічного забезпечення та фінансування. До наших труднощів з
розумінням поставилися й обіцяли сприяння парламентарі республіки,
які очолюють у Верховній Раді впливові комісії,— Ігор Юхновський,
Дмитро Павличко, Лесь Танюк. Виявив зацікавленість і голова
парламенту Леонід Кравчук, що дав надію на одержання Інститутом
додаткового чи й власного приміщення. Але досі ми більше надіємося,
ніж маємо. Численні фонди республіки тратяться на багато (думаємо,
що корисних) речей, але не на освіту й науку. Підготовка кадрів
світового рівня, національної інтелігенції більше декларується, ніж
реалізується. Тому й з цієї причини долю Інституту пророкувати
важко.
Ще одна важлива проблема — кадри вихователів. Частину викладачів
ми вже знайшли. Це і наші фахівці, і зарубіжні, зокрема Тарас
Гунчак та Омелян Пріцак із Сполучених Штатів, професор Марван з
Австралії, Козак з Польщі. Пропонують свої послуги фахівці з
Канади, Японії, Китаю, Німеччини. А через три-чотири роки самі
підготуємо для себе кваліфікованих фахівців. Та ще й зможемо
поділитися ними з Інститутом сходознавства, а також Інститутом
заходознавства, який, можливо, на той час буде відкрито. Однак це —
у майбутньому. А нині необхідні і зовнішні сили, і матеріальна
підтримка, й підготовка нових підручників, посібників, програм, а
для цього — нового типу не лише викладачі та студенти, а й школярі,
що завтра прийдуть у вузи. Основа нашої кризи — у школі. Там
підрізано коріння науково-патріотичного українознавства, досі
зма-гаються за висоту не знань, а оцінок.
— Чи не тому ще одне дитя університету, яке щойно сповите,—
ліцей? Як він народжувався? — Безумовно. Створено, нагадую, перший
гуманітарний ліцей. Не зайве нагадати і те, що при університеті вже
кілька
років працює фізико-математична школа. Вона зробила корисну
справу в підготовці учнів для вступу не тільки до університету, а й
до інших вузів. А от гуманітарні предмети не лише в нашому
суспільстві, а й у вузах не вважалися доконечною потребою. Яка була
у нас практика? У жодного претендента в перші секретарі ЦК
компартій союзних республік, на Голову Ради Міністрів, у жодного
керівника області, коли мав гуманітарну освіту, шансів на ті посади
не було. А керівництво областю — це ж не тільки керівництво
сільським господарством чи промисловістю, а передусім реалізація
планів соціального, економічного, духовного розвитку. Однак
виходило, що люди, які могли бути непоганими агрономами чи
інженерами, не були спроможні охопити всі ці проблеми, їх до того
ніхто не готував ані в середній, ані у вищій школі.
Завдання гуманітарному ліцею ми ставимо таке: не просто готувати
вступників до університету — у нас на гуманітарні факультети й без
цього великий конкурс. Йдеться про інше: готувати школярів
найвищого рівня саме з гуманітарної освіти, які б визначали рівні
сучасного випускника школи і для вузів, і для всіх сфер життя
суспільства. Тому ми зобов'язані дати ліцеїстам ґрунтовні знання з
усіх предметів. Але ми хочемо, щоб випускники опанували і високу
духовну культуру, щоб то були широко й глибоко мислячі гуманістично
хлопці та дівчата, переконані патріоти своєї землі!
— Ліцей для нашого часу — річ нова, а точніш — давно всіма
забута. Як сприйняли в Києві цю новацію — з довірою чи з острахом:
що це вони там затіяли?
— Київські старшокласники охоче відгукнулись на пропозицію
спробувати стати ліцеїстами. Ми запланували набрати в 10 та 11
класи по 150 осіб, отже, всього 300 учнів. Заяв надійшло понад 900.
Здебільшого це були справді кращі учні київських шкіл. Однак
вступні іспити ще раз змусили задуматися над станом народної
освіти. Першого дня писали диктант претенденти на навчання в
десятому класі ліцею. Прикро, але факт: із 475 осіб 206 одержали
двійки. Одинадцятикласники виявились підготовленіші: з понад 400
учнів двійки одержали 73. І все це за умови, що в табелях невдах
стояли високі оцінки. Я потім розмовляв з школярами, яким не
пощастило здійснити свою мрію. І переконався: це хороші, серйозні
діти. Але вони стали жертвами нашої шкільної системи. Передусім,
більшість оцих, зауважую, жертв нашої системи навчання складали
учні ро-сійськомовних шкіл. Певно, там навіть вчителі української
мови не ставляться серйозно до цього предмета. Для інших українська
мова — лише зайвий клопіт. Тому й маємо тривожну біду нашої
шкільної практики — коли учні, навіть не знаючи мови, одержують
високі оцінки. Наявна в цій ситуації й друга реальність:
недостатній професіоналізм вчителів. Або ще гірше: синтез
непрофесіональності і невисокої моральності. Адже педагоги не
виявляють не тільки знань та уміння навчати школярів, а й совісті
та мужності сказати їм (і батькам) про реальний рівень їхніх знань.
Обдурені (а тим самим обікрадені) школярі виявляються жертвами не
лише шкільної освіти, а вже й життя. Думаю, це — непрощенний гріх,
якого не можна виправдати нічим і ніколи. Однак констатуємо дивну
річ: прийнято Закон,— але в жодній школі Києва (та й хіба тільки
Києва?) самі вчителі не сіли за парти вивчати державну мову. Це
саме можна сказати і про Миколаїв та Херсон, Одесу та Харків. І все
ж на це не маємо аніякісінької реакції ні Міністерства освіти, ні
законодавчих органів.
— Тут природно буде запитати: а хто ж викладатиме в першому в
Києві національному ліцеї? — Учителів ми набираємо на конкурсній
основі, до того ж у Києві є з кого вибирати. Але я говорю про
загальну
тенденцію. У Законі про мови ми встановили рівні, назвали роки,
і тепер гадаємо: чи оволодіють шахтарі Донбасу українською мовою?
Але ми ніде не визначили принципового: чи має право вчитель школи,
середньої чи вищої, викладати у школі, технікумі чи вузі, не
володіючи державною мовою? Таке неприпустиме й немислиме в жодній
країні світу. До речі, це немислиме і в Росії. Практично цього
немає в Грузії, Вірменії. На жаль, це явище існує на Україні. І до
самого краю прірви дійшла Білорусія... До речі, свого часу Микита
Хрущов, ідучи сходами університету в Менську, примудрився сказати:
що більше російської мови, то більше соціалізму. Тепер його
послідовники пов'язують долю української мови з виробництвом (чи
відсутністю) ковбаси. Чи ж дивно, що там, де існує тільки ідея
соціалізму, до трагічного становища дійшла й українська мова, адже
їй принаймні на двох третинах території республіки вже не
знаходилося місця в культурі, літературі, пресі. Нині завдання
полягає в тому, щоб ми навчились поважати себе й повернулися до
усвідомлення: без культури мови — індивід без загальної культури,
як і людина без високого професіоналізму не може мати і високого
поняття честі, вона стає або нейтральною щодо тих процесів, які
відбуваються, або й іграшкою в чужих руках.
Знову звернуся до зарубіжного досвіду: японці починали не з
розвитку військової машини, аби показати, що вони велика держава;
вони пішли шляхом розвитку освіти, а тим самим економіки і стали
великою державою. Переможені німці вибрали такий же шлях. У нас же
існують велетенські ножиці між коштами, які держава виділяє на
освіту і на озброєння. Дехто й досі живе ностальгією по гігантській
супердержаві, у якій особистість ніколи не зможе посідати належного
місця. Людина знову стає засобом будівництва цієї,наддержави, а
освіта й культура відсувається на задній план, переводиться на отой
злощасний принцип залишкового фінансування. Якщо ж держава не
повернеться обличчям до потреб науки і освіти, ми не подолаємо
соціально-політичної та економічної кризи, не вийдемо з отого
нерозвинутого стану суспільства, а наша молодь не сягне висот
світової науки. А без цього ми не піднесемо культуру не тільки
почуття, мислення, але й культуру праці, за якою ми тепер
знаходимося лише в межах п'ятого десятка держав світу. Так не
буває: працювати як на Сході, а жити як на Заході. Потрібна висока
культура роботи!
Пам'ятаючи про це, ми, разом із співзасновником ліцею — райвно
Ленінського району міста Києва вирішили: у ліцеї працюватимуть
кращі вчителі, а щоб вони мали не тільки моральне задоволення, їхня
заробітна плата буде на 30 відсотків вищою. Крім того, основні
гуманітарні предмети читатимуть ліцеїстам викладачі
університету.
— Петре Петровичу, можна розуміти так, що і ліцей, і Інститут
українознавства мають чимало спільних точок перетину завдань та
інтересів, що ліцей — це якісно вища сходинка в системі народної
освіти і водночас своєрідний місток між нею та вищою школою?
— Я вважаю, що такого типу ліцеї треба було б організувати при
всіх університетах. Гімназії чи ліцеї потрібні й при авторитетних
інститутах. Цю підготовку старшокласників слід вести належним
чином, бо поки ми не піднесемо на належний рівень народну освіту,
не зможемо піднести і якість вищої освіти. Так, ліцей — це перший
крок до виховання молодих людей з високими духовними критеріями, з
розумінням честі й поваги як до всіх народів, так і до історії,
культури, цінностей свого
-
8
народу, із цивілізованими уявленнями про мораль і людську
гідність. Це перший крок до виховання громадян суверенної України.
Їм значно легше буде знаходити спільну мову з ровесниками з
цивілізованого світу, їм буде чужий комплекс неповноцінності й
другосортності, який нам, українцям, нав'язували довгі роки й
століття. Але все це само по собі не прийде. Їм треба вчитися
думати, оцінювати, сперечатися й аргументувати. Один з прикладів:
нас настійливо закликають увійти в європейський дім. Але для
розвинутого українця це — лукавий прийом, бо Україна з часу
Київської Русі була органічною часткою того «дому» і ніколи з нього
не виходила! Ми причетні до культури Сходу, але ми органічні в
процесі духовної культури Заходу, і нам не треба додатково чи
наново входити. Нам просто треба повернутися обличчям до реалізації
суверенітету, незалежності й ділом утверджувати ці високі й світлі
поняття. Знову з населення стати народом. Сумнозвісна ідея класової
боротьби призвела до того, що замість шукати істину, науковий
метод, ми поставили в основу ідеологію. Тому неприпустимо часто
сприймаємо міфи за істину, і не тільки на рівні школи та вузу.
От скажіть, чому тяжко працювати нашим парламентарям? Бо вони
повинні за короткий час осягнути політику державного управління. А
для цього потрібен професіоналізм у всіх сферах, його ж дуже часто
бракує. А ним треба оволодіти негайно. Для цього потрібні кадри. Я
знову повернусь до питання: зв'язок професіоналізму і моральності.
Непрофесіональні люди у сфері громадсько-суспільного життя, як
правило, не бувають моральні. І так само люди, позбавлені високих
принципів моралі, не надають особливої ваги професіоналізму.
Людина, яка бралася керувати областю і не ставила перед собою
запитання — чи могла вона це здійснити?— не могла вважатися
моральною. А брак цієї чесноти давав їй право ставати князьком,
керувати будь-якою сферою, не маючи для цього відповідних
професійних знань і належного досвіду.
— Мова викладу, кваліфіковані педагоги... Це важливо. Але для
реалізації головних концепцій Інституту українознавства та ліцею
потрібні ще й досконалі навчальні програми...
— Справді, нам не варто забувати, що й українською мовою можна
ширити «нейтральні», а то й українофобські думки. Роль підручників
у розвитку українознавства має бути однією з визначальних.
Необхідно створити українські і змістом та формою підручники, до
того ж не лише з мови та літератури або з історії. На матеріалі
життя народу (його матеріальної й духовної культури, побуту,
традицій, виробництва, освіти, науки, мистецтва) мають бути
написані підручники з ботаніки і географії, фізики й хімії,
математики і астрономії. Тим більше, що на вітчизняному грунті — ще
на матеріалі Київської Русі були започатковані не лише література й
історія (літописи), а й право («Руська правда» Ярослава) та
філософія і релігія («Слово про закон і благодать» Іларіона),
педагогіка та риторика («Повчання Володимира Мономаха дітям»), а в
Києво-Могилянській академії — математика й природознавство. Ще тоді
Україна була визнана одним з найзначніших центрів європейської
освіти, науки, культури, який закономірно став прологом до розквіту
мистецтв (літератури, театру, музики, архітектури) та наукових
відкриттів, пов'язаних з іменами Максимовича і Грушевського,
Остроградського і Кибальчича, Корольова і Кондратюка, Вернадського
і Глушкова, багатьох інших вчених, вимушених працювати за межами
України.
Отже, Інститут українознавства — це навчально-науковий центр,
який ставить собі за мету допомогти підготувати кадри не тільки для
середньої та вищої школи, а й для державного будівництва. Ці кадри
мають піти в міністерства, в парламент, у Кабінет міністрів, вони
повинні посісти пости саме на тій підставі, що будуть людьми
високої культури професіональної і, будемо сподіватись, високої
культури духовної.
— Нині українці всього світу гуртуються задля того, щоб їхня
історична батьківщина стала суверенною соборною державою. Який
внесок Інституту українознавства у це благородне діло?
— Наш інститут спільно з Республіканською асоціацією
українознавців (РАУ) працює над розробкою наукових програм. Наші
мовознавці разом з ученими Гарвардського університету закінчують
складати підручник з української мови, яким користуватимуться наші
краяни за кордоном, на Україні та в місцях розселення українців у
Союзі. Ми готуємо також енциклопедичний довідник «Письменники,
фольклористи, літературознавці, критики і перекладачі». Це буде
перше видання, до якого увійдуть не тільки фахівці з метрополії чи
з відомих країн розселення українців, а й з тих регіонів Заходу чи
Сходу, де жи-вуть українознавці. Влітку до Києва прибули дві групи
українців та людей інших національностей з різних континентів
вивчати нашу мову і культуру. Одна група працювала при РАУ, друга —
в Київському університеті. Отже, наш інститут не тільки не
зами-кається в собі, а прагне якомога повніше синтезувати інтереси
українців різних країн, розширити контакти з українською діаспорою
за кордоном. До речі, з-поміж відомих діячів науки і культури до
Ради інституту обрано також Омеляна Пріцака та професора з
інституту українознавства Григорія Грабовича (також із США).
Скажу й таке. Товариство «Україна» провело нараду, на яку
запросило представників українських громад Москви, Петербурга,
Балтії, Молдови, Білорусії, Кубані, Казахстану. Учасники висловили
побажання, щоб університет в особі Інституту українознавства
допоміг у підготовці кадрів для української діаспори в межах Союзу.
Ми вивчаємо можливості й техніку реалізації цієї проблеми. Наша
позиція така: ми повинні ефективно і реально допомогти нашим
співвітчизникам, хоч би де вони жили, і передусім у підготовці
кадрів. Будуть кадри — розвиватиметься і наша культура, збережеться
мова, відродиться Україна.
Опубліковано 20 жовтня1991 р. в журналі «Україна», № 20.
С.10-13
Ризикована «реорганізація» Інтерв�
